Реклама


Лист мами онкохворої дитини до батьків, які обирають не вакцинувати своїх дітей

Лист мами онкохворої дитини до батьків, які обирають не вакцинувати своїх дітей
Онко-мама, автор, активіст, волонтер, бігун, керівник проекту "Дітям - про складне" Наташа Борисенко розповідає, чому приймаючі рішення відмовитися від вакцинації для своєї дитини, ви повинні думати не тільки про себе.
 
На перший погляд, питання вакцинувати дитину чи ні згiдно до графiку вакцинації, торкається лише вас. Але все набагато складніше. Яку загрозу несуть невакциновані діти для тих дітей, що лікуються або вже пройшли лікування від раку, читайте у статті.

 

 

 
Багато людей здивовано запитували мене, чому ж навіть коли хіміотерапія Марти закінчиться, ми ще довго не можемо всі разом приїхати в Україну. Де наші сім’ї, дім, де місця, за якими ми так сумуємо.
 
Можливо ми і могли би поїхати, але розумно цього не робити ще як мінімум до наступного літа, коли, якщо все іде по плану і хвороба відступає, імунітет дочки частково відновиться, і ми почнемо ревакцинацію. При цьому, звичайно ж за нормального перебігу стану її здоров’я, нам в принципі можна відвідати будь-яку з розвинених країн раніше.
 
Чому? В основному через те, що в Україні досі керуються не принципами здорового ґлузду і статистикою, а мракобєсієм, різного роду енергетичними віруваннями, езотерикою, зороастризмом і іншою гомеопатією і тому 50% населення елементарно не вакциновані (я знаю про брак вакцин, зараз не про це). А це є прямою, реальною загрозою для дітей, які пройшли лікування від раку.
 
Це звичайно ж не єдина причина: ще є проблема екстренної швидкої допомоги, а діти, які лікуються від раку, набагато частіше потребують швидких рішень і медичного втручання. Немає можливості стати на облік і зробити аналізи, в якості результатів яких ми будемо точно впевнені тощо.
 
Але основна проблема для нас саме в інфекціях: вітрянка, кір, туберкульоз, гепатити, дифтерія, коклюш, — усі ці речі, які насправді можуть бути дуже небезпечні для всіх.
 
 
Незалежно від того, як сильно батьки люблять свою дитину, як сильно вони вірять в Бога, як багато асанів чи інших медитативних поз за день вони роблять, наскільки позитивні думки вони у собі культивують і як багато їх дитина гуляє на свіжому повітрі чи приймає імуномодулятори — цими інфекціями може захворіти КОЖЕН. В принципі, так само, як і захворіти на рак, на жаль. Тому я і піднімаю цю спірну для нашого і абсолютно однозначну для суспільств, де переміг здоровий ґлузд, тему.
 
Перераховані захворювання можуть давати серйозні ускладнення будь-якій дитині. Наприклад, кір — від 6 до 20% хворих на кір дітей (не із групи ризику) матимуть такі ускладнення, як інфекція внутрішнього вуха, сильна діарея, пневмонія. 1% матиме запалення мозку і ще 1% помре.
 
А кір далеко не найнебезпечніше із перерахованих захворювань, від яких людство винайшло вакцини. Винайшло для того, щоб вижити. Для дітей групи ризику, для дітей, у яких з різних причин відсутня імунна система — ці інфекції можуть стати вироком одразу ж.
 
Тому тут потрібно казати прямо: коли батьки вирішують послухати чергову теорію про те, як фармацевти володіють світом і тому пхають у їхнє ніжне дитя з сильною імунною системою всіляку «хімію» у вигляді вакцин, ці батьки вчиняють подвійний злочин.
 
 
Вони прямо сприяють поширенню цих хвороб у своїй країні з одного боку, і ставлять таких дітей, як, наприклад, моя дочка, під дуже високий ризик. Ризик для життя. І якщо з першим пунктом все виглядає більш-менш як їхнє право на вибір, то з другою — ніхто не має такого права.
 
 
Оскільки їх діти не живуть у мильній кулі, вони живуть серед інших дітей. У тому числі, серед таких, як моя дочка. Навіть не дивлячись на те, що українці мають високу здатність елементарно «не помічати» таких дітей, виштовхуючи їх із нормального життя своїм нетолерантним ставленням, ці діти є серед вас.
 
Таким чином, це означає, що рішення не вакцинувати свою дитину напряму впливає на здоров’я і шанси вижити дітей із групи ризику. Це забирає у дітей з особливими потребами шанс жити хоч приблизно так само нормально, як живуть звичайні діти: ходити в садочок, в музей, їздити в транспорті, спілкуватись з дітьми.
 
 
Зараз я трохи розкажу, що означає для дитини, яка проходить хіміотерапію, захворіти на вітрянку, кір, чи інші інфекції з цього списку. Хоча крім раку і хіміотерапії існує достатньо різних обставин, через які деякі діти не можуть бути вакциновані і тому потрапляють до групи ризику.
 
Більше двох років тому ми лежали у палаті інтенсивної терапії. У Марти був нейтропенічний жар — це коли від цитостатиків, які приймає дитина, власна імунна система повністю відсутня і на фоні цього власні ж бактерії, які є у всіх, починають неконтрольовано розмножуватись.
 
Це призводить до інфікування, дуже високої температури, яку неможливо збити, і, якщо терміново не почати антибіотики, це приведе до дуже поганих наслідків. Оскільки тіло саме абсолютно не здатне протистояти інфекціії, вона розвивається надшвидкими темпами і може призвести до смерті.
 
Наша дочка так лежала тижнями. Вона тоді не могла ходити через пошкоджену нервову систему, а від нейтропенічного жару і всіх ліків вона не могла навіть сидіти. Марта не їла, не піднімала голови, майже не відкривала очей.
 
Ми дивом обійшлись тоді без апарату штучного дихання, часто такі діти без нього не обходяться. Вона була цілодобово підключена до крапельниць, антибіотиків, внутрішньовенного харчування.
 
Такий стан сам по собі — величезний ризик. На фоні цього можуть почати розвиватись різні, в тому числі, смертельні, види пневмонії та інші небезпечні інфекції.
 
У якийсь момент лікарі повідомили, що у відділення швидкої допомоги нашої лікарні поступила дитина, якій діагностували кір. Потім її ізолювали в інфекційному відділенні, проте цей вірус настільки «летючий», що навіть вимкнена системи вентилювання не гарантує, що кір не пошириться по лікарні.
 
 
До того жахливого стану, в якому наша дочка знаходилась, довелось додавати ще уколи імуноглобулінів, антитіл до кору, які могли допомогти їй не захворіти, проте не гарантували цього. Нагадаю, вона була повністю вакцинована до лейкемії, проте хіміотерапія анулює повністю весь імунітетет і попередні вакцини. Потрібно далі описувати, яке це було пекло?
 
 
Інкубаційний період вірусу кору ставновить до 28 днів. Усі ці 28 днів, коли Марта знаходилась і так у надважкому стані, ми повинні були боятись іще й через кір. Оскільки якби тоді вона підхопила його — не зрозуміло взагалі, як  би вона з цим впоралась.
 
 
І чи впоралась би, оскільки кір остаточно добив би імунітет і став би трігером розвитку важких бактеріальних інфекцій. А ліків, які могли би вилікувати кір, як і більшість вірусів, не існує.
 
Тоді нам пощастило. Чи допомогли імуноглобуліни, чи просто не відбувлося контакту. Пам’ятаю, я почала через декілька тижнів вивозити її на інвалідному візочку у парк біля лікарні — на повітря. Вона була біла, худа, самі кості і шкіра, очі майже не могла відкрити, тільки тихенько сиділа і нічого майже не казала. А попереду залишалось іще більше двох років хіміотерапії, які і зараз тривають. Але кір нас тоді обійшов стороною.
 
 
Чи часто люди в моїй країні задумуються про життя таких дітей? Дитяча лейкемія не має причин і виникає спонтанно. Захворіти може кожен.
 
 
Лейкемія має різні форми і рівні ризику, протокол лікування яких відрізняється у часі та інтенсивності лікування. У наш час більшість дітей виживає. Більшість. Але для цього ці діти проходять через роки хіміотерапії. Роки лікарні, побічних дій, подавленої імунної системи, ран, тошноти, болю, відсутності волосся, брів, вій і головне для дитини — потреби обмежувати контакти, соціальне життя, роки без друзів і простих, веселих речей.
 
Ми почали водити Марту у садочок менше, ніж через рік від початку лікування, як тільки вона змогла ставати на власні ноги і мала хоч декілька годин протягом дня без болю і тошноти. Я водила її майже кожного дня, по одній-дві годині, тільки коли діти гуляли на вулиці, так ризик інфекцій нижче.
 
Але вона постійно просилася у середину, до діток. Мені було дуже страшно навіть думати про це. Потім одного разу ми як завжди гуляли на майданчику, це був будній день. Там майже нікого не було, крім однієї дівчинки з бабусею. Марта одразу почала з нею знайомитись і просити гратись разом. Вони трохи побавились, Марта була щаслива! Але скоро дівчинка почала збиратись додому.
 
Коли Марта це помітила, вона так сильно розплакалась, що моє серце просто рвалося на шматки. Вона бігла за дівчинкою з бабусею, плакала, просила, щоб вони не йшли, просилась до них додому. Це був січень, час, коли всюди грип і віруси. Але тоді я зрозуміла, що не маю права не водити її в садочок, принаймні коли вона почувається достатньо нормально. Бо це забирає у неї її дитяче щастя — спілкуватись з дітьми.
 
І ми почали залишати її на півдня там. Вона ходила два дні, потім тиждень хворіла, потім як раз підходив час для тижневого стаціонару із цілодобовими цитостатиками, потім тиждень, щоб вона могла трохи відновитись після них, потім два-три дні садочка, знову вірус, і так по колу, з вересня майже по травень, коли тут холодно і сезон інфекцій.
 
Проте звичайні вірусні респіраторні інфекції не є насправді небезпечними, це науково доведено. Тому тут під час хіміотерапії не носять маски і дозволяють відвідувати садочок. Доведено, що вірусні соплі-кашлі-температуру не потрібно лікувати, доведено, що організму не потрібні ніякі біологічні добавки і наші улюблені імуномодулятори чи стимулятори, не потрібні сиропи від кашлю і гомеопатія, яка не працює.
 
 
Але, доведено, що у суспільстві, де від туберкульозу, кору, дифтерії, вітрянки, гепатиту, правця і поліомієліту вакциновано більше 95% людей, діти, яким доводиться жити зі складним хворобами, мають шанс жити більш-менш повноцінним життям.
 
 
І тому, якби нам не пощастило опинитись у Швеції як раз в цей важкий період життя, а лікуватись у Києві, де половина дітей не вакцинована, де дітей тримають у жарких кімнатах в садочку і-де вони можуть тижнями не гуляти на вулиці через дощик чи мороз, я думаю, що ми би так і не наважились повести дочку в садочок протягом лікування.
 
Не повели би її в музей (ми робили це дуже обережно і дуже рідко, але робили) і не повезли би її на автобусі чи поїзді, що саме по собі було для неї щастям! А тут мені, хоч і ледве-ледве, але вистачало сміливості, ми їздили, навіть коли вона мала великі рани і пила знеболюючі, не могла ходити, ми саджали її у візочок, брали ліки, їжу та їхали гуляти, бо це те, що потрібно і дитині, і батькам, те, що допогало виживати тоді.
 
 
В Києві, правда, у нас була машина (тут ми досі не можемо собі це дозволити фінансово) і нам не довелось би там їздити транспортом, але все одно, для нас ситуація з небезпечними інфекціями означала би як мінімум 2,5–3 роки повного позбавлення соціального життя.
 
Але при цьому, я так думаю, більшість людей поряд продовжували б бажати нам бути позитивними, радісними, і вірити, що все обовязково буде добре! Аякже, все буде якнайкраще, ви тільки тримайтесь! Невідомо правда за кого. Чи за що.
 
Можливо у моєму тексті забагато сарказму. Проте я дуже сильно хочу, щоб люди нарешті задумались — а чому у розвинених країнах майже відсутній туберкульоз? (є, але його в основному «привозять» біженці).
 
Чому майже відсутній кір і коклюш, дифтерія і гепатити трапляються набагато рідше? Чому тут інваліди їздять по вулицях і в автобусах, а новини на телебаченні може вести диктор без руки чи з вадами мовлення? Чому дитина-аутист ходить в садочок, а дитина, яка лікується від раку, може підтримувати хоч трошки нормальне життя навіть протягом лікування?
 
 
Чи не тому, що суспільство живе разом — я, як всі і всі, як я? Чи не тому, що відповідальність за всі процеси рівномірно розподіляється серед усіх членів суспільства?
 
 
Та якщо ми хочемо, щоб у ньому було місце людям з особливими потребами, значить і ми, повноцінні, щасливі і нормальні, повинні нести якусь частину відповідальності за це?
 
І приймаючи наші рішення, не намагатись винайти велосипед, а керуватись успішним досвідом тих, у кого це вийшло? Навіть якщо заради цього доведеться припинити бути «крутим» чи «оригінальним», а бути просто звичайним, як всі навколо, і дослухатись до законів розуму?
 
Я прожила в Україні 30 років. І у мене була сильно хвора двоюрідна сестра, яка останні роки свого життя взагалі із дому не виходила. Не з власного бажання. А тому, що наше суспільсвто взагалі не враховує наявність таких людей. 2,5 роки я жила там зі своєю маленькою дитиною. І 2,5 роки я живу з нею тут.
 
І мій висновок на даний момент простий: в Україні не вистачає практичності, тверезого розуму, здорового ґлузду, довіри медикам, а не сайтам з порадами, довіри науці, а не теоріям про користь дієт, скорлупи яєць і поїдання медведок і ісландського моху, бо це, друзі, — середновіччя. На це є свої причини, я розумію. Але не позбавившись середньовіччя в головах, українці не позбавляться середньовіччя в державі.
 
Зараз у нас нарешті з’явилась ніби адекватна міністр охорони здоров’я і може є шанс. От тільки б не прогавити знову.
 
Джерело: pageofhope.wordpress.com

  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info