Реклама


О родах с двух сторон: глазами папы и мамы (рассказ о родах в ЖД роддоме г. Киева)

О родах с двух сторон: глазами папы и мамы  (рассказ о родах в ЖД роддоме г. Киева)

Розповідь тата

На перше червня ми уже всі жданики појли - дитина назовні не хоче, хоч ти що хоч роби. Лікарі одне за одним нам розказують, що ми јј вигодували аж надто, що дитина розмірами з Іллєю Муромцем тягатиметься... але пологовий нам попався геть із природними принципами (ну, там ждати переймів без стимуляторів, грудна годівля і все таке), тож стимулювати нас не поспішали: серцебиття у плода нормальне - і слава богу!

Надвечір першого я трохи поганяв чудиків і без особливих сподівань дивився сумне кіно про работоргівлю в Америці до половини на другу, потім неспокійно заснув... О пів на шосту ранку мене розбудив Оленчин дзвінок: "милый, кажется, началось... ощущения совершенно новые. Будь готов выезжать". Голос свідчить, що боляче. Поки просинався, приймав душ, устала теща. Заохкала, запанікувала трохи. Старався бути якомога серйозним. Збігав до "цілодобового магазину" поблизу, ледь не виніс шибку, бо треба було купити пару пляшок водички - ніхто не озвався. Через хвилину, як викликав таксі, дзвонить Оленка: "Выезжай".

Ранком јхати по городу - саме задоволення: тихо, прозоро, пробок катма. З водієм не перекинулися жодним словом. Домчали до пологового. Решту залишіть.

Біжу в магазинчик поблизу, де завжди собі "Оксамитове" купую після одвідин. Виявився відкритим. Беру водичку і картаю себе - чого мені коштуватимуть ці п"ять хвилин затримки?..

У приймальному виявляється відкрито, напівсонна медсестра поважного віку цікавиться без особливого оптимізму, чого це я. Кажу, по мене мають спуститися: жона роджає. Клятий кашель курця разом з переживанням ледь не зірвали мою присутність на родах. "Мужчина сильно кашляет - пропускать? Нас самих с кашлем на работу не пускают" Написав начальникові СМСку "Поехал рожать" і вимкнув телефона. Врешті, "переодевайтесь. Нет, эта накидка не пойдет, возьмите вот халат".

Везуть на сьомий поверх, ведуть у палату, де лежить моя Оленка, і по очах видно, що рада, але явно не до мене зараз - перейми. У найближчі десять хвилин розумію, що моя тут присутність суто символічна: помогти нічим не можу. У паузах намагаюся вести про щось розмови, аби одволікти, подаю водичу, витираю лоба. Жона реагує, але дуже кволо.

Перейми йдуть одна за одною. Хвилина передперейми, хвилина власне самој перейми, хвилинка затухання, пара хвилин спокою. Біль явно щоразу дужчий. Моя геројчна Оленка придумала ідеальний аутотренінг: як починається, вона твердить: "Это пройдет, это скоро пройдет. Лапочка моя, потерпи чуть-чуть, это не может быть вечно, это очень скоро пройдет". І жодного разу не помилилася - таки проходило.

Я вперше бачив, як можна дуже глибоко заснути на хвилину. Оленку прихоплювало, я співчував, тримаючи јј за руку, потім одпускало - і вона провалювалася у вельми глибокий сон, іноді навіть з хропінням. Я бовванів поряд: була б свічка - тримав би, а так відчуття абсолютного безсилля охоплювало дедалі більше. Тож, довелося якось абстрагуватися: змирися з тим, чого не можеш змінити, і очікуй результатів.

Навідувалися лікарі, акушерка, медсестра. Цікавилися, я јм розповідав про перебіг, казали, що все гаразд і так і має бути. Поклався на них і постарався не панікувати. Пару разів Оленку відводили на крісло і дивилися розкриття шийки матки. Казали, що уже досить велике - 8см, лишилося трошки.

Висновок про перейми. Це - найважчий, найболючіший процес при пологах. Бо це довго і постійно і безперестанно і на котрійсь годині здається незкінченним. Але природа явно чимось захищає жінку - јј свідомість затьмарена, вона не цілком у цім світі. Це передається й чоловікові: зі здивуванням помічаєш, що час летить швидче за звичайне.

Порада: будьте поряд і не бажайте більшого; як це не дивно, але є моменти, коли природа, жіночі тіло й інтујція куди розумніші за всю яйцяту стать з јј практицизмом і логікою.

Приблизно годині о десятій (на п"ятій - шостій годині перейм) акушерка сказала, що ставитимуть крапельницю, а Оленці здалося, що почалися потуги. Акушерка назвала јх ложними, "ненастоящими". Нам поставили крапельницю і вприснули щось. На крапельниці було написано: "Хлорид натрію", що там було насправді - бог знає, але від цього матка почала активно скорочуватись. Обіцяли, що може затьмаритися в голові, але Оленка стала більш свідомою і менш кволою. Перейми стали сильнішими, проходили серіями по дві-три без перерви.

Про дихання. Або моя Оленка геній, або це закладено в генах - коли слід було стримуватись, вона дихала грудьми і коротко, а на потугах вдихала глибоко і черевом (тільки от часто видихала занадто в лице, що воно аж червоніло - то неправильно).

Прийшли лікарка з акушеркою, мене вигнали з палати - робили пальпацію готовності матки до пологів, остаточно чистили кишковик і, мабуть, вважали, що мужеві не слід цього бачити.

Ремарка: шановні чоловіки, якщо ви не готові побачити кров чи голі статеві губи вашој жінки і якісь природні виділення тіла - не йдіть на пологи; якщо ж готові - страшнішого за описане ви не побачите. А, ну ще когось може шокувати вигляд синюшној дитини, але за хвилину після народження вона приймає нормальний колір шкіри.

Через якийсь невеликий час Оленці розказали, як правильно тужитись (коліна до себе, побільше повітря в легені - і активно "какаємо") і порадили піти потужитись на унітазі (це виявилося зручнішим за лежання на ліжку; думаю, якби була гумова куля, на ній би нам переживати перейми, певне, було б легше). На унітаз вона ходила ще двічі і сиділа там по 15-20 хвилин, активно тужачись, а акушерка по јј звуках визначала положення дитини (принаймні це так виглядало: "Вооот, хорошо, еще разочек, тааак, совсем хорошо, так и надо. Что, само лезет? Так и должно быть."

Взагалі, поведінка лікарки і акушерки настільки дихала спокоєм, оптимізмом, що я й сам цим перейнявся, за що було дико соромно: дружина тут страждає, терпить, а я спокійнісінький як слон, ще й жарти якісь допускаю. Щоправда, сподіваюся, це було ліпше, ніж впадати у відчай.

Оленка під цей час зовсім прокинулася (це порівнюючи з переймами), одповідала абсолютно внятно, казала, що коли перейми самі по собі - то то гаплик, а як з потугами разом - так і жити можна.

Врешті нам сказали, що ще три потуги - і йдемо до пологовој зали. Пішли. Оленка ледве пересувається, дивуючись, що ноги не зводяться докупи, я човгаю поряд, несучи стойку з крапельницею (знайшов таки собі свічку, аби тримати!)

Зайшли до зали, з великим трудом Оленка вилізла на крісло, а јй ще й ноги в розкорячку ставлять (схоже, јй це було зовсім не до вподоби), а я при цьму ще й помагаю.

Ремарка: шановні чоловіки, не суйтеся зі својми порадами, здогадками і поміччю, коли вас про це не просять, а коли просять, виконуйте негайно і без самодіяльності - чим менше ви заважатимете лікарям, тим краще для усіх. "Подчиненный перед лицем начальствующим вид должен иметь лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальника."

Тужились. Мені сказали підтримувати голову Оленки на потугах (не знаю, чи доречно це було з мого боку - може, просто знайшли придуркові зайняття). Дитинка йшла важкувато, тож, попередньо обезболивши, зробили епізіотомію (розріз на проміжності). Потім послали сестру за неонатологом. З моменту, як за вигуками лікарів показалася голівка, за три сильні потуги витягли мою доню з Оленки. Вона це навіть не одразу зрозуміла.

Дитина була сильно синьоголова, білотелеса, мовчазна і волосата. Обрізали пуповину, поклали дитя на столика. Оленка мені кричить, щоб я йшов до дитини, а я стою як телепень останній. Хотілося і плакати, і сміятися одразу. І якось це все було так буденно, що ні на перше, ні на друге не зважився. Стільки місяців готував для цього моменту промови, важливі якісь слова, а тут як відняйло. Лікарі јј заспокоюють, що, мовляв, бачиш, ми ж не панікуємо, от і тобі не слід, все е гаразд. І тут Оленка мені сказала, що, якщо я захочу другу дитину, вона не заперечуватиме. Щоправда, потім виправдовувалася, що то було в пориві ейфоріј, але я вірю, що тут жіноча суть показалася цілком - жити і дарувати життя!

Грубувата неонатолог подивилася дитину, одсмоктала слиз (я тоді вперше почув голос моєј Оксанки - слухати мені тепер його часто і довго), полаяла нас за куріння - мовляв, погана плацента (дитяче місце щойно одійшло), вони з лікаркою обсудили якихось ще пацієнток, неонатолог поскаржилася, що вона сьогодні сама на весь пологовий, і побігла.

Лікарка з акушеркою і медсестрою готуються шити Оленку, дитя лежить сучить ніжками і покряхкує, Оленка лежить і переляканими очима на все дивиться, я стою і тупо на фсьо сматрю...

Потім донечку зважили, поміряли, назвали засранкою (меконій відійшов), поставили оцінку 7-8 за Апгар, сповили, оддали мені і почали зашивати Oленчинi розриви, вимокувати кров з матки і все таке. Їй було боляче, хоч усе й було з місцевим наркозом. Це тяглося довго - хвилин 40 - годину, а тому сильно дратувало: наче б то все уже позаду, а терпіти доводиться ще.

Потім нас вивезли на каталці в коридор і залишили на дві години. Ми про щось говорили, нам показали, як правильно дитинчаті давати цицю, Оленка дзвонила рідним і приймала привітання... А я весь цей час тримав доню на руках і був щасливий. Тепер я, схоже, став повноцінним мужиком, хоча розуміння цього прийде пізніше...

P.S. Про залізничний пологовий.

Персонал - супер: уважні, м"які, спокійні професіонали. Йдуть за природою, а не насилують јј. Якщо попадаються не дуже приємні персоналіј, то то скоріше вийнятки. Не зажрані і відмовляються (звичайно, на показ, але все ж таки) від тих не вельми великих грошей, що суєш јм після пологів. Будівля у досить непоганому стані, терпимий ремонт (щоправда, усі двері навішені косо). Лікарня не переповнена, бо малознана. Раджу й іншим

Рассказ мамы:

Попробую как-то отчитаться за последние 9 месяцев, заодно и сама в кучу соберу все. Ну, хоть "час зачатья я помню не точно", могу сказать одно - мне это действо наверняка понравилось ))

Полосатый тест - уххх, какая нервная встряска. Токсикоза не было - отлично просто, скакала-прыгала почти до самых родов. Единственный негатив был в том, что во втором триместре у нас была плацента низенько и пришлось активно пользовать альтернативные варианты супружьего общения, ну и то, что на 9-м месяце я уже быстро уставала и воевала с отеками. Хотелось родить побыстрее и снова скакать. Поэтому каждый день я жила прислушиваясь к своему пузу, мучая всякие онлайн-оракулы вопросами "родим ли мы в ближайшие сутки", и н-надцатый раз перечитывая признаки надвигающихся родов. К своему прискорбию, в минуты приступа честности оставалось констатировать - "караул! у меня не начинается!!!" (с)

Прошел срок ПДР. Меня отправили погулять недельку, и "если не начнется, то с вещами укладываться под наблюдение". Как человек абсолютно честный, послушный и убежденный в том, что сразу как лягу в больницу, так и рожу, отгуляв неделю, я сдалась эскулапам.

Вечером меня посмотрел узист и сказал, что перенашиваю, что ляльку раскормила до 3800. Далее он отправил меня в палату с наказом "рожай давай, это ты рожать не хочешь, у теток все в голове". Я и пошла. Омотр на кресле же показал, что рожать мы не собираемся вовсе. Вот тут-то я и приуныла. А ну как оно начнется, а у меня там внутри все дубовенькое, неготовенькое, уж очень пугала меня перспектива вышиванки в причинном месте. Вот черт его знает, почему, но разрывов и швов я боялась до коликов в животе. В результате я ласточкой взлетала на кресло для осмотров, бежала впереди паровоза на уколы и вообще была готова выполнять все-все врачебные предписания, лишь бы родить уже.

Следующую неделю я тусовалась в ожидании с такими же барышнями. Нам готовили шейки медикаментами, мы сами нагуливали схватки по больничному коридору (20 метров туда-сюда и так часами), перезванивались с родными, плакали и мечтали, что скоро начнется. На выходных я, стыдно признаться, уже рыдала Искре (мужу) в трубку - хуже, чем вот так вот ждать, я за всю свою беременность не припомню. А в воскресенье вечером я преисполнилась пофигизма, такого махрового настоящего пофигизма, и легла спать.

Утро понедельника для меня началось в пять часов. Я позаписывала схватки, интервал 4 минуты. "Шо то больно шустро - подумалось мне. - Или самое интересное я проспала?" А самое интересное было как раз впереди.

Меня перевели в предродовое, лежу, жду Искру. Ой, как я была рада, когда он пришел! В такой голубой рубахе, в шапочке, в маске - смешной, глаза перепуганные, за что хватать меня не знает. Сел рядышком, попробовали на схватках поцапать меня за поясницы, руки, ноги - не пошло. Вот так раздражали меня прикосновения, что даже было странно. Кровать была удобная, я руками за брыльце цеплялась и так пережидала схватки. Больно до жути - спадает - нирвана. И замкнутым циклом. Врачи говорили, что до 12 рожу - верилось слабо. Как это за семь часов? первородкам положено вроде больше?..

Физиологические моменты Искра описал детально, повторяться не стану. Потуги на унитазе были за счастье А уж как сказали "в родзал" могла бы, бежала бы впереди всей бригады. А кресло дурацкое. Ручки из пластмассы, не округлые - то есть с углами, а за них тянуть надо, что есть силы. До сих пор на пальцах синяки. Ну и как-то так врачи сказали, мол, настраивайся минут на 40. Я, балда, и настроилась. То ли время для меня не так шло, то ли фиг его знает. Но как мне показалось, минут через 15 без объявления войны мне на пузо что-то плюхнули. И вот это синенькое, мокрющее, огромноглазое создание с неземным инопланетным взглядом абсолютно молча ползет. По мне. Вперед. Очень-очень уперто и целенаправленно. Батюшки, если бы мои ноги не были хитро закручены где-то там под креслом, я клянусь, что тоже бы поползла... Так не ожидала я ее так скоро увидеть. Потом я оговталась, пришла в себя чуток, сообразила, что именно из-за этой инопланетяшки последние 7 месяцев моей жизни были подчинены чужим (ее то есть) интересам. И стала радоваться.

А, да, насчет швов и прочих штопочных искусств. Мне еще на схватках на вопрос "рваться будем?" акушерка мягко ответила, что люди ошибочно судят о мастерстве акушеров по тому, порвалась ли промежность, а стоило бы по наличию у ребеныша родовых травм. И так мне после этих ее слов спокойно стало, что пусть хоть гладью заштопывают мелкие лоскутики, лишь бы козявка не пострадала. При наличии пары стежков везде (на шейке и на стенке), плюс эпизиотомия, я бегаю уже с четырех часов после родов. Не больно! Зашивают в болючих местах под наркозом, так что все не страшно.

А потом мы валялись под капельницей на каталке в коридоре и я наблюдала наше дитя на папиных руках. И выражение его глаз я точно пронесу через всю жизнь, потому что вот ради таких моментов и стоит жить.

Про ЖД-роддом.

Выше моих ожиданий и всяческих похвал. Персонал душевный, профессиональный, небезразличный. Конечно, была там одна акушерочка постовая, ходившая везде с видом, мол, вы должны мне миллион, но даже она очень вовремя меня дернула за руку и не дала углубить мою глупость. А остальные не только физиологическим твоим состоянием интересуются - за моральное беспокоятся. И в карман ни разу не лезли - я сама благодарила тех, кого нужно. Но - благодарила, а не стимулировала, это огромная разница. Пообещала через пару лет придти к ним за сыном. И кто меня за язык тянул?

Про молодую маму. КММ начался с того, что пришедшие сестрички из детского отделения обнаружили на Оксанке памперс задом наперед. А я так поругивалась, заматывая ее в этот подгузник! А малая поругивалась на меня, вряд ли ей было совсем уж удобно.

Вечером первых суток, устав смотреть на этот ротик колечком вечно что-то ищущий язычок (что-то! да есть она хотела! а чем я ее могу накормить?) я сдалась на уговоры детских сестричек и докормила. Да. Прикорм Оксанка всосала с силой ваккума. Утром я любовалась на два помидорчика вместо детских щечек. Вы думаете, я сложила 2+2? Нет. Я вынесла вердикт "потничка" и снова пошла за хуманой. Вот вечером меня та самая акушерка и поймала за руку, сжимавшую очередную порцию прикорма. Наругала и заставила кормить хоть вхолостую. Домой мы приехали с нормальной кожицей.

NB!!! Я ложилась в роддом рожать. И как-то мне мыслилось, что вопрос молока и груди несколько вторичен, что делать ничего не надо, природа сама и все такое. Опять-таки балда. Что бы я хотела посоветовать молодым мамам. На второй день после родов нужно ооооочень тщательно следить за грудью. Лучше всего - дать постовой акушерке небольшую денежку и расцедиться с ее помощью. Она заодно покажет массаж и расскажет, как правильно сцеживаться. Это так важно - избежать застоев молока! Помимо того, что застои дают температуру, грудь становится каменной и дико болезненной, ее надо просто разрабатывать, держать все время мягкой. Это _очень_ важно. Как мы с девочками поняли, мало кто из перводящих осознает, как это необходимо. Как сказала наша врач: "Девочки, материнство - это тяжкий труд" (читай, перестали умиляться крохам, взяли в руки сиси и работаем).

Неонатолог, осматривая Оксанку, страшно кляла мой всю беременность поглощаемый "Элевит". Родничок у малявки маленький. Будем верить, что проблем мы избежим с этим родничком, но вообще-то это для ребеныша совсем не хорошо. Так что в следующую беременность я наверняка пить такое не буду - лучше не лениться жрать полезности живьем (соки, фрукты, творожок).

Ну в общих чертах все. Уже немного завидую тем, у кого роды еще впереди, научиться в одночасье так любить - дорогого стоит

Автор: Алена Сухова (alenasuhova@bigmir.net)

Форум для родителей

Ждем ваши рассказы о родах!

Пишите: администратору форума


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info