Реклама


Для тих, кому потрібна віра та надія

Для тих, кому потрібна віра та надія

8 років чекання і 32 години пологів.

- Лелеки, лелеки, куди ви літали! - За море далеке, - лелеки сказали!!!

2004 рік, осінь, ми вже одружені більше двох років. Закінчила політех, будується хата, шукається робота. Якось так стало сумно і зрозумлося, що я готова бути мамою. Хоча, що я кажу, я завжди була готова бути нею. Попався перший адекватний лікар, я йому дуже вдячна за те, що конкретно сказав, що робити... Направив ще чоловіка на аналізи. Забирала з лабораторії результати я... З зругого поверху спустилася з карточкою в якій був для мене тоді вирок - 5% живих сперматозоїдів. Сльози лилися самі. Як перейшла тих кілька перехрестів не пам"ятаю, сіла в маршрутку, доїхала до лікарні, знайшла лікаря. Він хотів щось сказати, розрадити, але що можна казати в такому випадку. Я попросила, щоб він сам все пояснив чоловікови. Подзвонила на роботу, він приїхав. Просила лише, щоб не подавав на розлучення. Я знала, що кохаю його і він найдорожче, що в мене було за все моє життя. Перед шлюбом ми домовилися, коли що не так, то розлучимося, адже обоє хотіли дітей... От і вийшло "що не так", але залишатися самій без нього я також не хотіла... Пройшли багато ще вдвох.

Через рік, коли планували з весни переходити жити на власну хату, приходять документи на робочу візу в Іспанію. Один Бог знав, як я не хотіла їхати сюди, адже мала вже працю в інституті, підвищення, чоловік в іншому вузі пропрацював багато років, все було... лише діток Бог не посилав. Вирішили поєднати поїздку в Посольство і в клініку Дахно. Вердикт один - штучне заплідення, ЕКО+ІКСІ. Це вартувало кількох років моєї праці. Що я можу сказати... розуміла, що в Україні ніколи не зможу навіть спробувати одного разу. Просто зарплата не дозволила б.

Через 2 тижні відкрили візи і ми відразу поїхали. Не знаю, як мені відкрили також візу, адже були проблеми з прізвищами в документах, дівочим і по чоловікови. Я прийшла подавати ті документи в страшному стані, проплакавши цілу ніч в готелі, запухла, що на очі не бачила. Тоді в мене життя закінчилося, так само, коли один "добрий" доцент сказав мені після огляду і результатів аналізів чоловіка "ну, то просто живіть собі...". Тоді я вдруге в житті випила горілку. Пробекала, було дуже зле, коли чоловік приїхав з будови, довго мене відкачував. Було на нашому шляху дуже багато "добродіїв", котрі казали "ну просто живіть". А як жити, коли в мене життя закінчилося з вердиктом лікаря??? Через 2 роки перебування в Іспанії я перенесла термінову операцію на яйнику, думала що не переживу того тижня, коли не могли поставити діагноз і я бачила на знімках томографії плями в районі яєчників. Думала тоді, що це кінець... А Бог дав це лише початком.

Поїхала після тої операції додому, пішла до ще одного доцента, вона призначила масу лікарств, знаючи, що дітей не може бути, зробивши ще один аналіз, який показав 0% живих сперматозоїдів. Тоді я сказала чоловікови, що дітки появляються в родинах по різному, тому і в нас вони можуть з"явитися... Саме цікавіше мені лаборант сказала на Замковій: "Я бачила багато таких аналізів за своє життя, але лише один випадок за все життя, коли чоловік після довгих років лікування, зміг народити з дружиною дитинку". Кожне таке слово в наш бік, сприймалися, як вирок на моє життя. Я шукала причину, питала Бозю "ЧОМУ", але відповіді не чула. З того часу почала планувати всиновлення, готувати чоловіка, шукати Закони, Постанови, що регулюють усиновлення в Україні. Мені навіть прислали фото одного хлопчика, чудової дитинки, я тоді показала чоловікови, але він сказав, що це не наш син. Він буде сином для когось, але не для нас... Зараз той хлопчик має люблячу сім"ю. Майже 2 роки я спілкувалася з такими ж як я жінками, що за всі багацтва світу хотіли мати лише одне - дитя...

Йшов 7 рік шлюбу. Наші стосунки погіршувалися по страшній силі. Я наполягала на всиновленні, чоловік казав, що не готовий. Я мріяла, як обніму рідну дитинку, як назову сина чоловіковим ім"ям. А якщо буде донечка, ну, тоді вирішить чоловік. Переглядала форум, читала, готувалася до захисту своїх прав в опікунських установах, адже знала, як важко в нас отримати статус "усиновлювача", знайти і забрати дитя, пройти суд, дитячі будинки, лікарні...Тоді я молилася. В один час прийшла пустка, коли зрозуміла, що чоловік таки дозволу не дасть. В той рік, я вперше їла свячене яйце і Паску сама, він сидів збоку. Я запропонувала шукати різні квартири для винаймання... Ми тоді ще залишилися разом. За деякий час мені була назаначена остання консультація в госпіталі, він вперше пішов зі мною на консультацію до лікаря. А ще недавно навіть не поцікавився, як пройшла одна з найважчих тоді для мене процедур-обстежень...

Нас направляли в платну клініку на консультацію. Чоловік тільки влаштувався до мене на роботу, бо була криза і просидів багато часу вдома, не заплатили за роботу... Життя, як і у всіх почалося важке в той рік. Консультація 9 червня, ми вже її раз перенесли, але таки вирішили, що поїдемо. Я знала, що тут все це коштує близько 6 тис. є. Чекаємо в фойє. Питає чоловік: "що ми тут робимо", я кажу: "не знаю, послухаємо, що скажуть".

Коли лікар розказував про протокол, в мене лише одне билося в голові: "де взяти стільки???". Дає документи, що треба підписати. Я й тоді запитала про оплату, а він каже мені "гратіс", тобто задурно!!!!!!!!!!!!!! Я своїм вухам не вірила. Виявляється нас поставили на чергу по безкоштовній програмі соціального страхування... Ми дочекалися наступних місячних, почався протокол, уколи в живіт щовечора, щодня постійні обговорення самої процедури, спільні теми, спільні посмішки, тихеньке щастя. Єдине, що я під враженнями, вийшовши з клініки, сказала чоловікови: "Ти мені купиш величезний букет троянд, коли народжу тобі сина".

Мій протокол припав на серпень, найспекотніший місяць. ДУже важко перенесла забір фолікулів, після підсадки гіперстимуляція, вся опухша зі страшними болями в животі я лежала вдома, навіть не могла поворушитися. Тоді ще як на зло, приїхав в гості мій тато. Вирішив на морі покупатися... А я рухатися не могла навіть. Чекати потрібно було 2 тижні. Не пройшло навіть тих 2-ох тижнів, в мене почалося мазатися, я пішла в госпіталь, гінеколог-поляк заспокоював, сказав, ніби, щось є, але здала аналіз і мала повторити його через 3 дні і прийти до нього. Перед візитом я зробила тест "-". Тільки 1% надії в мене був. Я проплакала цілу середу. Вранці пішла до лікаря, він почав на іспанській якимись розумними словами говори, я йому на польській кажу, що не розумію, він ще раз, а потім переключився на польську. Аналіз від"ємний. Хотів таки знайти потібні слова, вийшов за мною в коридор.... Я плакала вже не стримуючись.

Наступний кріопротокол вирішили робити після повернення з відпусти з дому. Не знаю, чи тоді я жила. Приходила, робила свої справи, мало говорила, затихла зовсім... Чоловік старався розрадити мене і сам дуже сильно сумував. Я поїхавла додому. Трохи відпочила, перехворіла грипом. Кожен пам"ятає минулорічний грип в Тернополі. В брата всі в хаті переслабували і мене не обминув. Тоді здалося однієї ночі, що помру... Але в той час всі мовчали, що ця інфекція смертельна. За деякий час виявляється, що моя люба братова чекає маленьке, завагітніла в той час, коли я втратися своїх 2-ох ембріончиків.

Я повернулася, випало мені починати протокол на латинський Святий Вечір, на наш 6 почалися місячні і 22 січня зробили підсадку. Коханий, а саме таким він знову став, найрідніший мій чоловік, пройшов знову все разом зі мною... В цей раз я 2 тижні не встала з ліжка, не піднесла жодної ваги.

ЗА тиждень до тесту все тіло почало ломити, я розуміла, що втрачено те, чого не мали. Була знову тиха і спокійна, вже не плакала, але й не могла далі жити так.... В якийсь момент знову почала молитися, просити Бозу. Хоча й першого разу просили, молили дев"ятницю до Юди-Тадея разом з чоловіком. Це вперше в житті ми просили Бога разом. В день тесту, чоловік мав вставати в 6 год на роботу. Я встала раніше, не могла спати. Кожен зрозуміє, хто довго чекав....

Я зробила тест. Боже милий!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Вперше в житті 2 полоски. Я до чоловіка, кажу йому сплячому: "Диви, в нас буде маленьке, я вагітна". Він почав бігати з спальні в ванну, придивлятися до тесту. А потім признався, шо не знає на що дивитися .

Був 5 акушерський тиждень вагітності, була вже в акушерки, отримала лікарняне. От вздумалося мені на базар піти, боло це свято 12 лютого. Накупила смакоти всілякої і йду додому і говорю з сином, кажу: "от мама дура, де можна стільки тягати, вибач синочку, більше так не буду... "Пішла ще дуже далеко до української церкви. Коли повернулася за деякий час в туалеті побачила кров на білизні. Як можна передати відчай словами, я тряслася вся. Ганила себе за таку дурість, не могла собі пробачити... Поїхала на швидку, лікар подивилася, сказала, що ще є вагітність і лягти камінцем в хаті і лежати, виконуючи приписи лікарів з клініки. 5 тижнів я так пролежала. Тоді почався страшний токсикоз. Я дякувала Богу за кожний раз, коли добігала до умивальника "бекати", бо точно знала, що в мені росте дитя... Почала втрачати вагу. Вже ходити по хаті не могла, чоловік заставляв хоч щось з"їсти. А я лише молила Бозю за дитя, просила св. Тадея за сина. Чому сина??? Не знаю, але була впевнена, що буде син. Чоловік спочатку сперичався, а потім змирився.

Жила по тижнях. Спочатку дочекалася 12 тижня, адже це було найважливіше тут. Бо до цього терміну не зберігається вагітність в Іспанії. потім чекала 16 тижня, 18, 20, 22, 28, 32, 37....

Вперше мого малюка я відчула, як метелика в животику на 17+1 тижні. В цей день моя братова народила донечку. Я раділа двом щасливим подіям.

Останній раз бекала ще на 18 тижні. Боліло все, я почала набирати вагу. Майже не ходила, бо було дуже важко. Кожний тиждень давався з боєм. Дуже мені психологічно допомагала братова, підтримувала. Почала дізнаватися, що майже всі знайомі також завагітніли. Іспанія поповнювалася вагітними українками .

На останніх тижнях сильно опухла з 58 кг, стала важити вже майже 80. Пересуватися було важко. На 35 тижні почала відходити пробка жовтуватого коліру. Просила Бога, щоб протримав мого синочка ще хоч 2 тижні.

Так і сталося... Перші перейми відчула рівно 20 тижнів після перших рухів. Був четвер. Поїхали на швидку, підключили датчики, зробили УЗД і відправили чекати вдома нормальних ритмічних болів, або відходження вод.

ДУже я хотіла народити в п"ятницю, бо чоловіка можна було мати біля себе в суботу і неділю. А ще мені здавалося, що народжу 21 числа... П"ятниця 24 вересня. Хотілося піти на базар купити одіяльце малому, бо не мала в чому забирати взагалі, добре, що братова вислала нам в подарунок 2 набори. То переддень вночі я їх попрала. Наказувала чоловікови, як що "що" , то має попрасувати. Подруга відмовилася зі мною йти на базар, сказала сидіти вдома. Лежала я на дивані, переписувалася з братовою в скайпі, як булькне мені вода...

Я й пишу їй, що відійшли води. Вона налякалася, мабуть, більше ніж я. Я задзвонила чоловікови на роботу, він не вірив, думав, що я не добре розумію свій стан... А з мене води ще льлють. Братова дзвонить, розказує про самі потуги, про все що можна розказати, попередити, а я болі зовсім не відчуваю...

Коли приїхав чоловік почалися перші перейми. Доїхали до госпіталю з інтервалом в 7 хв. Так собі планувала... "Так, води відійшли в 15, 45, десь за 12 год народжу. Вночі...". Сташно на протязі всієї вагітності було те, що дуже вже багато вагітних ходило по місту. А як усі будуть родити в мій день... В 21 год. почалися перейми кожні 2 хв. Я ходила по палаті, чоловік трохи спав, потім пішов поїсти, мені також принесли вечерю, я повечеряла, дещо залишила йому... В 21,30 перейми були вже кожні 4 хв., 7 хв., 8, 15... Я пішла на пост, сказала, що перейми призупинилися. Почалася довга ніч. Плакала, просила Бога відновити перейми, ходила по палаті. Протримали мене до 11 год. І то ми ходили до медсестри, як по свячену воду... Спустили мене в передродову.. А там.......... Всі палати зайняті, жінки масово народжують.

В мене вже 19 год як зійшли води. Акушерка чуть за голову не злапалася... Пояснила, що будуть робити, Кажу: "Добре". Поставили антибіотик, щось ще вкололи в ту крапельницю, вагінально для стимуляції поставили якусь біліберду... Закликали чоловіка. Я відчуваю якийсь прилив, ніби тиск підвищився. Поміряли, все добре... Тут починається кашель страшезний, починаю задихатися, не вистачає повітря. Ставлять мені в ніс маску з киснем. Почали вони переживати бачу... Таке враження, що легені опухли, дихати важко. Чоловік сидить з дмухалом наді мною... За якись час минуло.

Почалися перейми.... Це вже не ті перейми, що я переживала минулої ночі. Відправили мене знову в палату чекати кожні 2 хв... Не знаю скільки це тривало, але то було щооооось. Між пеерймами боліло так, що схватки я вже не переживала, а впадала в якесь дивне відчуття. Не можу навіть пояснити. Коли за хвильку мала прийти наступна порція, мене починало трясти. Чоловіка просила лише тримати, бо сама цього перенести не могла, а потім просто відлітала десь дуже далеко. ВІн молив, щоб я кричала, плакала, а я слова сказати не могла. Подзвнили, забрали мене в передродову... Обід. Я ще пішла в туалет, той кусок, що мені поставили, вийшов і випав. Акушерка підключила окситоцин. Я вже тоді вирішила, що просто не зможу пережити більше, бо відключалася на якісь моменти і не зможу тужитися. Зважила всі "за і проти"... Попросила Бога ще раз про допомогу і акушерці сказала, що хочу епідуральну анастезію. Анастезіологом виявилася полька, запитала мене прізвище і запитала чи я не українка часом... Вона як мама до мене ставилася... Покликали чоловіка.... Розкриття 6 см...Я взагалі то думала, що буде більше... Полька-анастезіолог приходила кожних пів години, запитувала, чи сильно болить і питала, чи добавити обезболення. Я лише ще раз взяла лишній шприц з епідуралкою, бо боялася, що зупиниться знову родова діяльність...

Десь в 17, 30 найкраща акушерка в світі підійшла і ще раз подивилася мене. Радісно повідомила, що розкриття десь 8-9 см. І сказала тужитися під час потуг. Я вже так розмріялася, що ось, як книжка пише, десь за 30 хв. я вже побачу синочка... Пройшло майже 6 годин моїх потуг, за цей час в родзал вже перевозили всіх жінок, що поступили після мене. Коли привезли одну жінку, вона почала дуже кричати. Я й до чоловіка кажу, що це, мабуть, або українка або росіянка... Виявилося українка, бо всі решта національності не кричали взагалі. Не знаю з чим це пов"язано, але ніхто не кричав під час потуг і перейм. Ця жінка крикнула дуже сильно десь 3 ради і тут ми чуємо плач немовляти. Мій чоловік заплакав сам. В мене наближалися 30 год. родів. Жінка народила 4-ох кілограмового богатиря за 20 хв. родової діяльності...

В мене лише було одне питання "чому мене не кесерять???". Вже на наступний день мама чоловіка пояснила, що якщо б мене розрізали, то я б була 100% мерцем, адже води відійшли і в організмі вже є інфекція, котру і так страються вбити антибіотиками, що постійно були підключені до системи. Таке було враженя, що я вся в системах. Колись це було найстрашніше для мене - народжувати з голкою в руці... Зараз було підключено 2 системи до руки і епідуралка тирчала в спині...

Близько 11 год. ночі я відчула, що щось тисне в промежині, сама залізла туди і почула головку малюка. Покликала ще одну акушерку, вона почала заспокоювати і розказувати, як дихати правильно, тужитися... Я, мабуть, перепробувала усі види туження, котрі були відомі моїй хорошій акушерці. Ця друга дівчинка довго мені щось хотіла розказати, пояснити, але зайшла моя постійна помічниця і заглянула. Вирішила поставити мене в позу "зю", на коліна, але надійшов лікар. Щось перекинулися кількома словами і терміново забирають мене в родзал.

Перелізла я з одного ліжка на зручне родильне місце. В родзалі все красиво в синіх тонах, ніякого страху не має. Все стерильне, чистеньке, новеньке. Забігають усі дівчата-акушерки (додам, що всі були десь мого віку і молодші). Їх мабуть було 5 чоловік, вся зміна прийшла до нас... Чоловіка поставили мені в голову, він підтримує, як може. Тут чую пдкачують столик, висипають металеві інструменти, мене починають обкривати і обмивати "те" місце, мабуть, антисептиком. Лікар вмощується на стільчику мені між ногами, а до чоловіка каже вийти... Чоловік почав впиратися, я все зрозуміла.... Будуть різати. І сказала йому таки вийти. Мабуть, дорозкривали в ручну, бо чула, що поставили щось в піхву. Коли він тільки за двері преступив мене черкнули, відчула біль між ногами. Сказали тужитися під час потуг. Одна акушерочка стала біля мене і в момент моєї потуги витискувала малюка. Лікар просив тільки дуже тужитися і не кричати, а все витискувати в живіт. В мене вже кишка виперла. Так було встидно, що полізло все з кишечника, дівчата заспокоювали, казали, що це все природньо. Змили все... І я почала тужитися. Кілька разів дууууже сильно заперлася і скрикнула, відчула, що при допомозі лікаря малюк виходить.

Головка, плечики... мій синочок в мене на животі. Боже, який страх я тоді пережила. В нього голівка, як булька.... Його тягнули вакуумом. Почала плакати, не від щастя, від страху... Забрали мого Петруся, почистили ротик, він скрикнув, покликали чоловіка. Мене почали шити. Багато дірок наробив мені лікар. Епідуралка не дуже допопмагала, але мій синочок був з нами. Дали сина таткови. Як він на нього схожий. Так як просила Бозю, так і сталося. Борідка 100% татова . Акушерочка сказала, що головка пройде за 3 дні... Вона була права. Все гаразд з моєю радістю.

Всі пишуть, що материнський інстинкт появляється, коли дитя лежить на животику в мами. Нічого в мене не відбулося. Я була стомлена перелякана через головку, через хрипи під час подиху дитяти. Всі ці страхи пройшли за деякий час. Ще потім виявилося, що в нього ключиця зламана була...

Нас ще 2 год протримали в передродовій, сина приклали до грудей, що були більші за нього в кілька разів. Татко тільки перепитував, чи він здоровенький, бо дуже малесенький синок народився - 2858... З іменем зразу ж погодився. Буде в нас маленький Петрусик. Петро Петрович .

Мама чекала під родильним відділенням, перепустила усіх родичів жінок, що народжували. Поцьомала мене і синочка і ми поїхали в палату. Татка відправили додому. Він так вже дуже стомився і залишитися могла тільки одна персона з нами.

Відчула я материнський інстинкт лише через день, коли син взяв груди і проспав біля мене деякий час. Так хотілося взяти його на руки, але вставати не могла, тільки водили мене в туалет, мили...

Тато вранці, коли мав нас забирати оббігав половину квіткових магазинів , щоб мамі купити букет квітів. Виявляється тут треба більшу кількість троянд просто замовляти наперед... Але квіти в нас були. Самі кращі квіти мого життя. За сина .

Більшої вдячності я в житті не відчувала. Дякую Богу за сина, лікарям за допомогу і чоловікови за таку сильну чоловічу підтримку!!! Ще протягом 2 тижнів ми дивлячись на сина плакали, як маленькі діти, сьози радості і щастя, вдячності Богу за синочка, за мою кровиночку. Малюка будемо хрестити вже вдома, але в подяку за виношену вагітність, за здоров"я дамо друге ім"я Тадей.

Дівчата, вірте, надійтеся і просіть. Я думала, що мене Бог опустив, що не чує моєї молитви. Але ні, він провадив і вів нас своєю дорогою, дорогою до щастя і радості. Син вистражданий і дуже чеканий, зараз посапує в ліжечку, є найдорожчою нашою кровиночкою.

Зараз благаю Бога і його апостола Тадея про опіку і здоров"ячка, доброї долі для синочка. Вірю, що вони нас не опустять. Тож вірте і не опускайте руки.

Все в Божих руках!!!

Автор: MarichkaK


Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info