Николаевский мальчик
Свого синочка Наталя та Ігор з Тернополя називають «миколаївським хлопчиком», бо з’явився він у їхньому житті якраз на День Святого Миколая. А повне ім’я їхнього п’ятирічного дива – Геарард-Олександр-Степан Чому? Довга історія…
«З майбутнім сином доля звела нас через мою лікарку, – розповідає Наталя. – Вона, як жінка, мене дуже добре розуміла. На власні очі бачила, як я страждаю від того, що не можу бути мамою. Якось я прийшла до неї на прийом, а вона каже: «У нас у відділенні є хлопчик. Одинадцять місяців. Мати його покинула. Дуже гарна дитина. Подивись!». Я прийшла, подивилась. Дійсно: таке хороше, спокійне хлопченя. Але у серці мені нічого не йокало. Це було 14 грудня. Лікарка запросила мене прийти 19 грудня – на День Святого Миколая. Я прийшла. Вона давай мені знову про цього хлопчика розповідати: як його всі у лікарні люблять-голублять. Але якось я не дуже цим пройнялася. Тоді вона мені запропонувала його переодягти. (Думаю, вона зумисне психологічно підштовхнула мене у тій ситуації.) Я одягала йому штанці, і в якийсь момент цей малесенький хлопчик до мене так щиро притулився! Цього не передати словами… От тоді вже у мене йокнуло! Я в секунду відчула – моя дитина! У мене почалась така ейфорія… Я бігала по магазинах як ненормальна – скуповувала все, що бачила: одяг, іграшки, щось смачненьке – все для нього. За кілька тижнів з Сашком познайомився мій чоловік Ігор. Прийшов в лікарню, взяв малого на руки – і все… Рішення було прийнято.
Ми почали думати, як Сашка найшвидше забрати додому. (На той момент ми вже були кандидатами в усиновлювачі). Аж тут з’ясувалось, що у хлопчика немає документів. А на сам кінець ще й з’явилася його біологічна мати! У нас був шок… Як виявилось, ця жінка просто підкинула сина у лікарню. Фактично дитина нікому не була потрібна, але юридично ми не мали права забрати Сашка. Малого повернули в дитячий будинок. Паперова тяганина затяглася майже на півроку… Сина ми навідували мало не щодня. А він буквально пропадав за нами – не пив, не їв, сидів під дверима і весь час чекав на нас. Тільки у квітні нам вдалося оформити опіку.
Ніколи не забуду переший день, як Сашко зайшов до нашої хати. Це було 27 квітня – після Пасхи. Йому тоді було рік і три місяці. Він ще ледве на ніжках тримався. Ми його поставили на підлогу, а він став цілувати землю… Коли ми це побачили, довго не могли прийти в себе… Наш хлопчик дуже релігійний. Зважаючи на його вік, це просто неймовірно. Ми з чоловіком люди віруючі, але спеціально сина до релігії не приучували. Коли в нього стався напад астми, він сам повернувся до ікони і попросив у Бога здоров’я. Хоча ніхто йому не показував раніше, як це робити. Можливо, це якимсь чином пов’язано з тим, що для мене він – випрошена у Бога дитина. Під час оформлення документів я щодня молилася Святому Герарду – покровителю матерів і дітей.
Ми нашому синові дали потрійне ім’я – Герард-Олександр-Степан: Герард – на честь Святого Герарда, Олександр – на честь прадідуся, а Степан – на честь Святого Степана, першого святого, який був страчений за віру Христову.
Сашко – дивовижна дитина. У два з половиною роки він нам повідомив, що буде священиком! Ми дивилися запис вінчання наших знайомих, і він нам таке видав… Зараз йому п’ять років. Він наше справжнє диво – «миколаївський хлопчик»! Дуже артистичний, співає, танцює, знаходить спільну мову з усіма – з дорослими, з дітьми. Наш тато – педагог, багато часу проводить з учнями й студентами в краєзнавчих походах. Сашко йому завжди телефонує, коли вони в дорозі, й питає: «Ти дітей пильнуєш? Усі там здорові?». Коли я на нього дивлюся, у мене душа розгортається...
А на минулорічний День Миколая Сашко до мене підходить і каже: «У мене до тебе серйозна розмова. Я хочу сестричку. Не треба мені ніяких подарунків, мені потрібна сестричка!». Ми із Сашком ще не підіймали тему того, як він у нас з’явився. Проте він знає, що є «дітки з реклами» (мається на увазі ролики проекту «Цій дитині потрібна родина»). І от тепер він хоче «сестричку з реклами». І сайт Сирітству ні! він знає. Ми з ним там придивляємось на дівчаток. Набачили Стеллу, так він мені кожен день: «Мамо, включи мені Стеллу!». На жаль, Стеллу всиновили вже, та ми не втрачаємо надію – знайдемо! Документи вже зібрали.
Очевидно, що рано чи пізно на нас із Сашком чекає детальна розмова про усиновлення – він не розуміє різниці між усиновленням і народження діток. А наразі, коли Сашко запитує у мене, звідки він у нас знайшовся, сам собі і відповідає: «Мене тобі подарував Ісусик».
Зараз ми частенько їздимо у дитячий будинок, де жив Сашко. (Хоча певний час у нього був страх туди повертатися.) Навідуємо діток, приносимо гостинці. І кожен раз Сашко каже директорові: «Записуйте мій телефон, і як тільки з’явиться сестричка ви мені терміново передзвоніть!».
Тож ми чекаємо на дзвінок».
