Реклама


Історії з життя БСТ. Другий шанс залишитися живими

Історії з життя БСТ. Другий шанс залишитися живими

Хто знає, хто кого обирає: ми дітей чи вони нас...

Людмила та Олег Бугайови – батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу «Каравела», що в місті Олександрії Кіровоградської області. Мені часто доводиться бувати там у справах, я приятелюю з Людмилою і добре знаю дітей. В один із чергових приїздів відбулася ця бесіда. А приводом для неї стала розмова з шестирічним Владиком – одним із дітей родини. На диво серйозно він освідчився мені в коханні і пообіцяв взяти за дружину, коли подорослішає. Тож, ледь стримуючи нотки доброзичливого кепкування, я почала розмову з його мамою так:

– Освідчення в коханні шестирічного хлопчини дорослій жінці – наслідок якогось особливого прогресивного виховання чи щось інше?

– О, мій Владик – мастак на оригінальні несподіванки. Навіть не завжди знаю, як поводитися в подібних ситуаціях, хоча маю дев'ятеро дітей, двоє з яких біологічні.

– А як взагалі виникла думка про створення дитячого будинку сімейного типу?

– Складне запитання. Я, вихованка інтернату, мріяла так: «Народяться в мене діти чи ні, але як добре мати велику родину, де багато синів». Про донечок тоді чомусь і думки не було. Можливо, на рівні підсвідомості це бажання підсилилося після народження першої дитини, але все ще було незрілим. До того ж у 1988 році в колишньому Союзі набуло поширення приймання дітей у сім'ї.

Я рано вийшла заміж і в 21 рік уже народила сина. Згадую, як свого часу Олег вперто чекав моєї згоди на одруження щонайменше років із півтора. І дочекався. До речі, він і донині наполеглива й постійна в своїх очікуваннях людина, поміркована й виважена.

Добром згадую нині покійну, на жаль, свекруху. Наші стосунки були напрочуд добрими. Вона любила мене як дочку, хоча, здогадуюсь, свого часу була проти одруження Олега зі мною. Може, тому, що я з інтернату... Тепер це вже не має значення.

– Розкажіть, будь ласка, про дітей.

– Олег вважав, що з прийомними дітьми треба почекати, бо мали ми тоді лише дві кімнати, де мешкали з двома синами, і місяців по шість щороку з нами жила мати – було б важко. Ми й чекали…

Першим прийомним сином був Володя. Ви ж бачите, як він на мене схожий! Та вони всі на нас схожі, геть усі! Проходить час, і вже не знаєш: ти на дитину схожа чи вона на тебе. Та й хто знає, хто кого обирає: ми дітей чи вони нас...

У той час я частенько їздила до «свого» інтернату – чомусь тягнуло туди... Може, відчувала, звідки дітей треба забрати якнайшвидше, а може, проявлявся синдром жертви – повертатися до найболючішого. Там пройшла величенька частина мого життя – її не вилучиш і не забудеш. У школі-інтернаті я вчилася до восьмого класу. Багато хто з наших випускників продовжували навчання в технікумах та інститутах. Не те, щоб діти були дуже талановиті, хоча і не без того, але нас привчали до працьовитості. Поза шкільною програмою нас вчили практичним ремеслам – шити, майструвати, господарювати, словом, готували до самостійного життя. Варто зазначити, що соціалізували нас досить ефективно. Прикро, але, як на мене, сучасний стан цього аспекту виховання дітей в інтернатах набагато гірший.

– Але ж хіба могли вас навчити сімейним стосункам?

– Звісно, ні. Якщо відверто, то я й донині почуваюся невпевнено в родинних стосунках, і якби не мій Олег, нам було б набагато складніше. Головний тягар на ньому. Стабільність, врівноваженість, спокій – це все від нього. Я можу господарювати, доглядати за дітьми, пестити їх, навчати... Олег – то моя найнадійніша опора.

Так от, про Володю. Спочатку він бував у нас лише у вихідні, пізніше, зібравши потрібні документи, ми могли вже брати його ще й на свята. Наші сини у той час якраз готувалися до вступу у вищі навчальні заклади.

Невдовзі ми зрозуміли, що Володі без гурту буде не найкраще, і вирішили взяти дівчинку – аби було нам усім веселіше. Скільки ж ми мали потім клопоту! Ніна з’явилась у нас через два тижні після Вови, і почалися «страшні часи». Про такі ревнощі я навіть уяви не мала. За темпераментом діти різні: спритному Вовчику дошкуляла спокійна врівноваженість Ніни. Дівчинка звикала, а Володя в цей час ніяк не міг змиритися з тим, що ми не належимо тільки йому. Я й донині не розумію, як за такий короткий час ми випестували егоїзм у дитини, проте, може, то проявився інстинкт самозбереження. Тобто завдяки Володі входження Ніни в родину було важчим. Та не тільки Ніні було важко...

Згадую ті нелегкі часи – важко було і моєму чоловікові, і дорослим синам зважитися на прийомних дітей. Мої рідні побоювалися поганої спадковості, вважали чомусь, що діти з інтернату не можуть мати іншої. Але прийшов час, і мені сказали: «Як вирішиш, так і буде». І я зважилася взяти дітей у сім'ю. Проте я і не я, бо якось по весні під час поминального обіду, як заведено, на цвинтарі один із моїх синів сказав із сумом: «Ми їмо, а що ж зараз їсть Володя?»

– А коли діти почали зближатися з Вами?

– Вова, практично, одразу, а Ніна років за чотири. Вона дуже хотіла бути поряд із нами, але на відстані. Тільки класі в четвертому в нас з'явилися якісь спільні секрети і теми для розмов. Багато цікавого можна згадати з того нелегкого періоду, наприклад, про кулькові ручки, які вона «губила» дорогою до школи, а вчительку запевняла, що забула вдома. Навіть щоденників купували їй кілька на рік, бо й вони чомусь «губилися».

Згодом я зрозуміла більшість її «витребеньок» і якось відверто сказала: «Обманюєш, ти зробила ось так...» Ніна здивувалась: «Звідки ти знаєш?» – «Бо я чинила так само, навіть цупила дещо», – щиро зізналась я. Здається, з тієї миті Ніна почала потроху довіряти мені.

І все ж найважчим було «привчити» дітей до людей. Шестирічний Володя, наприклад, міг без будь-яких застережень запитати людину, випадковий погляд якої піймав на собі: «А чому це ти на мене дивишся, може, думаєш, що я з інтернату?» Як же пекло йому те «тавро»! Проте Володя дуже контактний, і в нього цей період тривав десь до року, у Ніни – набагато довше.

– Може, варто було з психологом проконсультуватися?

– На той час у нашому місті не було ні психолога, ні інших потрібних фахівців – до всього доходили самотужки. Дівчата з соціальної служби якось зауважили: «Нам треба у Вас повчитися».

...Трьох наступних, зовсім маленьких діточок взяла з лікарні. Згадую, як ходила туди, вчила Владика «качечку» показувати... Бувало тільки-но сумки поставлю, він одразу ж на руки проситься. Катя, трішки старшенька, – таке собі маленьке мишенятко, – завжди терпляче виглядала мене... А Тимоха! Той лише раз побачив мою «качечку» й одразу ж повторив – тут моє серце защеміло, і разом із Владиком я взяла ще двох дітлахів.

Супроводжувала мене в лікарню завжди Ніна. Якось ми говорили з нею про налагодження контактів з малюками, і вона мене боляче вразила: «А мені це не потрібно, я своїх дітей віддам в інтернат». Від того «сеансу шокотерапії» я впала в розпач – оце так виховала! То вже згодом у неї з’явилися мрії про роботу в дитсадку, про власних дітей – двох дівчаток і двох хлопчиків. Вова також не пасе задніх: «У мене буде четверо своїх і п'ятеро прийомних». Звісно, їхні думки про великі родини породжені прикладом нашої сім’ї. Та й ми з чоловіком зазираємо в майбутнє, тому й будуємо великий будинок, щоб було де онукам жити.

Історія цього будівництва вже давня. Ще діти були маленькими, ще не було Діми з Інеcсою, тобто було їх лише п'ятеро, а ми вже зрозуміли – треба «розширюватися». Придбали недобудову – цегляну коробку майбутнього будинку, звернулися в міську адміністрацію з проханням допомогти з будівництвом. На жаль, відмовили. З безвідсотковим кредитом теж нічого не вийшло. Маючи кредитні гроші, ми вже збудували б той будинок, а так дуже довго все тягнеться. Аби ще діти не хворіли… Хоча за документами вони всі здорові. Думаю, що діагнози дітям в інтернатах «не потрібні», бо виповнилося 18 років – і в армію. Це про хлопців. Не маю сумнівів у тому, що мій Володя пішов би в армію як абсолютно здоровий новобранець, хоча має лише одну(!) нирку, та й та хвора.

Дізналися ми про ту Володину проблему зовсім випадково, коли він разом зі старшими хлопцями почав тренуватися в спортивній секції боротьби і показав такі хороші результати, що його висунули на обласні змагання. Потрібна була довідка про стан здоров’я, і Володю терміново обстежували. Лікарі за голови схопилися!

А Ніна! Дівчинка ще з немовляти була «затягнутою», тобто не годували її належно, от вона й падала від слабкості – на ніжках не стояла. Під час обстеження у неї виявили транспозицію внутрішніх органів (віддзеркалене до звичного розміщення. – Ред.). Відтоді ми вже всіх наших дітей обстежили якнайретельніше. На жаль, у кожного з них лікарі виявили по кілька важких недугів.

Тепер про Діму з Інессою. Я вже згадувала про періодичні поїздки до «свого» інтернату. Іноді брала з собою Володю, хоча не дуже дитина того хотіла – спомини недобрі. Під час одного з таких візитів до мене невеличкий хлопчисько підбігає: «Мамо, ти за мною приїхала?» Я руку в кишеню, а там жодної цукерки немає. Кажу: «Я тобі смачного морозива куплю». А він: «Ні, морозиво – тільки вдома. Та май на увазі, я не сам, у мене ще й сестричка є». Дивлюсь, стоїть малесенька лялечка з великими блакитними очима, з напіввідкритим ротиком. А Володя звично тягне за руку, мовляв, ходімо звідси швидше.

Цих двох дітей ми забирали із дитсадка при інтернаті. Звісно, ніяких записів у документах про негаразди з печінкою у Діми, про ЗПР (затримка психічного розвитку. – Ред.) в Інесси. Невдовзі з'ясувалось, що у дівчинки ще й зі слухом погано, словом, глуха. Скільки сліз, грошей, нервів було витрачено! Нині, після кількох важких операцій, дівчинка трохи чує, хоча залишилися ще ознаки ЗПР – із великими зусиллями боремося за кожне слово, дитина ще тільки вчиться розмовляти та читати, але найстрашніше вже позаду.

Чотирьом моїм дітям лікарі встановили діагнози недокрів'я. На щастя, цієї біди ми вже позбулися. Усі малюки хворіли рахітом. У всіх дітей були деформовані грудні клітки, в однієї з них ще й ніжки були х­подібні. Про Володину нирку я вже говорила. Одна з наших дівчаток з’явилася на світ у полі в товаристві двох хворих на сухоти (нині ці люди вже пішли з життя). Навіть страшно уявити, що всі мої діти могли б захворіти на цю страшну хворобу. На наше щастя, обійшла родину й ця біда.

– Хто зорганізовував обстеження й лікування дітей?

– Звісно, я. Якби не домоглася для Володі встановлення інвалідності, то й пільги не було б, а як наслідок – фінансової допомоги. З болем згадую, як порушувала це питання в Кіровограді, як мене з кабінетів виганяли з лайкою: «Істерична особа!» Довелося їхати в Київ, там розв’язали цю проблему, а в Кіровограді потім вибачалися, нехай і з запізненням. І так майже з кожною дитиною.

– Що було б з цими дітьми, якби Ви так не опікувалися ними?

– Не знаю... Вважаю, що всі діти у нашій родині отримали другий шанс залишитися живими. Не знаю... Але здогадуюсь... Та не хочу про це говорити. Наприклад, Інесса. Обстежити її в нашому місті було неможливо, бо бракувало потрібного обладнання. Як бути?

Я ж розуміла, що лікарі відмахувалися від мене, як від набридливої мухи, і нічим було підтвердити те, що я як мати відчувала. Ось я з дитиною до Києва і подалася. Варто зауважити, здебільшого столичні лікарі ставилися до нас зі співчуттям. А як згадаю кіровоградські поневіряння! Бувало приїдеш, нікого не знаєш, у черзі сидиш не одну годину, дитина голодна, відійти не можна. Що казати! Могли з восьмої ранку до п'ятої вечора змучитися в черзі і не потрапити до лікаря! А якщо й потрапляли в кабінет, то суворе «На завтра в лікарню!» не просто лякало – шокувало. Бо зовсім не було «за що», та й жодної знайомої людини у чужому місті. Бувало кілька ночей підряд ночувала з дитиною на вокзалі – ноги терпли так, що зранку ледве зводилась.

Після автопробігу (йдеться про автопробіг дитячими будинками України «Не будь байдужим – це також наші діти» за програмою інтернетпроекту «Дитина. Родина. Турбота». – Ред.) 2006 року багато чого змінилося на краще. Саме тоді ми з Вами й познайомилися, а наприкінці того ж року нас запросили на важливе обстеження для Інесси. Це Ви тоді запропонували помешкання, де ми змогли б тимчасово зупинитися. Але я не повірила, бо стільки обіцянок до того вже наслухалася! І «квартиру дамо», і «меблі купимо», і «побутовою технікою забезпе-чимо», і в «грошовій допомозі купатися будете» – то від заступника мера Олександрії Ларіної Наталії Борисівни. Казала: «Тільки не пишіть нікуди, не скаржіться!» А тут ще Ви з пропозиціями! Ні, я Вам не повірила! Але за півгодини дзвінок: «На вас уже чекають у Києві». Для мене та звістка була своєрідним потрясінням. За кілька днів ми вже були в родині Люби Хуторної (один із дитячих будинків сімейного типу, член КБФ «Ліга прийомних сімей». – Ред.), де й нині часто гостюємо, і стосунки з Любою у нас сестринські, як і з Вами. Та й ви, члени «Ліги прийомних сімей», якісь дивні – здебільшого люди живуть за принципом «ти – мені, я – тобі», а вам чомусь нічого не треба, аби тільки діти були щасливими.

Згадую зустріч батьків прийомних сімей і батьківвихователів дитячих будинків сімейного типу з усієї України в Києві восени 2007 року, де я відчула себе Людиною. Нам навіть знайомитися не треба було! Ми говорили однією мовою, ми чули одне одного, ми відчували й розуміли наші спільні радощі й проблеми. Як нам бракує такого спілкування! Збиратися хоча б раз на рік, і набутого заряду вистачило б надовго. Як потрібні «Літні школи», про які я чула так багато!

– Людмило, а як Ви оздоровлюєте дітей?

До семирічного віку лише за рахунок сімейних коштів, тобто без державної допомоги. Дорослішим дітям інколи пропонують путівки, але у навчальний період року, тому я не завжди погоджуюсь відпускати їх, бо знаю, належного догляду за ними не буде. Та все-таки за державний кошт оздоровили в одному році чотирьох дітей, наступного – трьох інших. Якось просила міську службу надати путівки на оздоровлення всім нашим дітям одночасно, а ми, батьки, поїхали б власним коштом, – відмовили, мовляв, такого досвіду немає ні в місті, ні в області. Лише у 2008 році повіяв «свіжий вітер змін».

Я добре знаю, що всім дітям потрібні люблячі батьки, родина, сімейне оточення. Хто краще за родину їх соціалізує: навчить хліб купувати, ощадною книжкою користуватися, дітей новонароджених годувати, навчить поважати і любити себе й інших.

А наш великий будинок ми неодмінно добудуємо, хоча б і для онуків.

Спілкувалася Марина Михайлова,
віце-президент КБФ «Ліга прийомних сімей»

P. S. Маленьку Інессу готують до чергової операції в Інституті отоларингології ім. проф. О. С. Коломійченка Академії медичних наук України

За бажанням можна допомогти дитячому будинку сімейного типу родини Бугайових. Банківські реквізити є у редакціі журналу «Дитяча кімната».

Довідка
Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) – окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Батьки-вихователі – особи, які беруть на виховання та спільне проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (далі – вихованці).
Мета створення ДБСТ – забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Вихованці перебувають у ДБСТ до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I–IV рівнів акредитації – до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів.
Загальна кількість дітей у ДБСТ не повинна перевищувати десяти осіб, враховуючи рідних.
За Положенням про дитячий будинок сімейного типу (зі змінами), затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р., N 564


Журнал «Дитяча кімната», №1 2009


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info