Реклама


Димка навсегда

Димка навсегда

Оксана з Луганщини забороняла собі закохуватись у чоловіків до того, як сказати, що вона не зможе народити дитину. І мала для цього підстави. Проте, як виявилось, для справжніх стосунків не має значення, яким шляхом дитина приходить у сім’ю. Сьогодні Оксана щаслива дружина  і щаслива мама. 

«У мене хворе серце і я не можу народити дітей, – розповідає Оксана. – Вперше я завагітніла у 23 роки, але вагітність довелось перервати. Були ще спроби… До речі, два мої обранці, з якими я мала серйозні стосунки, дізнавшись про мої проблеми якось миттєво зникали з горизонту…І коли я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Ігорем, я одразу собі заборонила в нього закохуватись – щоби потім не було боляче.

Мало не в перший день знайомства сказала йому, що народити не зможу. Запитала при цьому: «Ти зі мною?». Він, не вагаючись ні секунди: «Ну звичайно!». Я навіть трішки оторопіла від несподіванки. Через рік на День Святого Валентина ми оженилися. А в червні почали збирати документи на усиновлення. 
Ми довго сперечалися щодо того, кого ми хочемо усиновити – хлопчика чи дівчинку. Я дуже хотіла дівчинку. А чоловік категорично – хлопчика. Мовляв, дівчинка ж не буде зі мною ходити на рибалку чи футбол. Суперечки були дикі… Але коли ми почали шукати дитину і зрозуміли, наскільки це не просто, нам уже було байдуже, якої статі буде наша дитина. 
З нашим Дімкою нам дуже пощастило. На старий Новий рік я була дома. І тут дзвінок із моєї служби у справах дітей. Кажуть: «Є хлопчик, 2,5 роки. Хочете подивитися?».
Ми з чоловіком негайно збираємось і мчимося у дитячий будинок. По дорозі заїжджаємо в супермаркет, щоб купити іграшки й цукерки. У дитячому будинку виявляється, що документи на усиновлення ми забули в супермаркеті… У мене мало не стався серцевий напад. Мене почали заспокоювати, відпоювати валер’янкою, а чоловік тим часом поїхав назад у магазин за документами.

Не чекаючи на нього, мене ведуть знайомити з сином.
Йду коридором, а на зустріч мені нянечка з якимось хлопчиком. Ми піднімаємось на другий поверх. Няня з хлопчиком теж підіймаються сходами попереду. Хлопчик постійно озирається на мене, явно зацікавлений іграшковим трактором у моїх руках. Нянечка не витримує і каже мені: «Та віддайте йому вже того трактора! А то йому вже терпець урвався!». І тут я задаю мабуть найбільш дурне запитання у своєму житті: «А це що – мій?». Нянечка сміється: «Ну якщо потоваришуєте – буде твій».
Ми пішли у музичний клас. Гралися… Начитавшись в Інтернеті історій про усиновлення, я очікувала, що щось «йокне», «стукне», «грюкне»… Але нічого не «йокало». Дуже розгубилася… Чесно кажучи, було деяке розчарування… Дімка не розмовляв, практично. Я не знала, як мені себе поводити, що робити, що говорити. Дивлюсь на нього, як на медаль, і відчуваю, що він на мене так само… Потім приїхав чоловік. Він у мене такий великий, високий. Дімка як побачив його, зразу в крик: він мабуть і не бачив до того чоловіків. Ігор зразу: «Наш пацан!».
А потім місяць, як у тумані: якась біганина, папірці… До суду я навідувалася до сина майже щодня. Якось прихожу, а мені одна вихователька каже з порогу: «Ну нарешті! Мама одумалася!». Подумала, що я біологічна Дімкина мама, яка вирішила-таки забрати дитину. Відомо, що його біологічна мама – досить юна особа й не дуже опікувалася сином. Родина там нібито й більш-менш благополучна, але дитина виявилась нікому не потрібною.
І ось, нарешті, 15 лютого – суд. Того ж дня ми забрали малого додому. Хоча – ні. Не додому, а до бабусі – мами мого чоловіка. Я не встигла влаштувати питання відпустки на роботі, тож не могла перший час постійно бути з сином.

Перша ніч дома була, мабуть, найскладнішою. Коли до мене прийшло усвідомлення того, що Дімка – це назавжди, у мене сталася істерика… 
Перший тиждень був дуже непростий. Ми дізналися одразу, що Дімка кусається, б’ється, а як голосно він уміє вимагати…
Наша бабуся витримала 9 днів. Він її просто замучив питаннями «А що це?», «А навіщо?». Він же ніби потрапив у інший вимір – для нього все було новим. Треба сказати, що іграшки його практично не цікавлять – він ними награвся у дитячому будинку вдосталь. А от такі речі, як прищіпки чи пилосос користуються у нього більшим попитом. До речі, він на початку дуже боявся пилососа, і фена, і навіть зубної щітки. Але це вже минулося. Діма дуже швидко адаптується. Якщо я при першій зустрічі переживала, що він практично не розмовляє, то тепер він не мовчить ні секунди. Говорить складними реченнями, швидко сприймає нові слова. Кмітливий хлопчик. Так, ще недавно говорив вранці «На добраніч!», але вже зрозумів що до чого. 
Діма спочатку дуже боявся тварин. Але цей страх уже позаду: з кішкою ми цілуємось, собаку – сваримо при нагоді.

Я розумію, що багато його страхів «звідти» – з минулого життя. Я не завжди можу їх пояснити. Але з часом вони минаються. От, наприклад, певний час, коли на дворі починало смеркатися, Діма щовечора підходив до вікна і мені жалівся: «Мене машина лякає». Хоча за вікном ніякої машини не було. Що за машина? Невідомо… А потім він почав цю «машину» «сварити»: «Не лякай мене, машино! Я хороший хлопчик!». І якось ця історія з машиною забулася з часом. 
У нас кожен день щось відбувається вперше – то ми вперше каталися на санках, то – вперше побули в супермаркеті, то – вперше сказали слово "голуб" і зрозуміли, що це не кішка, а пташечка. Ми уже лягаємо спати без істерик, полюбили мити ручки з милом, спробували мило на смак і ще багато чого спробували і спробуємо! Адже у нас попереду ціле життя!».

 

Статья любезно предоставлена сайтом sirotstvy.net
 

  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info