Реклама


Жизнь под знаком «плюс»

Жизнь под знаком «плюс»

У дитинстві Анастасія дуже боялася СНІДу: «чума ХХ століття», невиліковна хвороба… Пізніше їй довелося працювати з організацією, одним із напрямків роботи якої було поширення інформації про ВІЛ/СНІД: шляхи передачі, ризик зараження, терапія тощо. Як виявилося, ці хвороби не настільки страшні, однак, уявляючи зустріч із ВІЛ-позитивною людиною, жінка відчувала страх.

Дорога до сина

Анастасія шукала матеріали про усиновлення в Інтернеті й знайшла інформацію про те, що діток із ВІЛ теж забирають у сім'ї. Чомусь її тоді це здивувало.

Вона не пам’ятає, коли перестала боятися остаточно. Але перший син Данилко був здоровий. Знайшовся він швидко. Вони з чоловіком були дуже щасливі. А потім жінка залишилася одна.

Анастасія завжди хотіла, щоб у її сина був братик. Якби відразу знайшлися два хлопчики, стали б їхніми, а так – подружжя вирішило почекати. По другого сина жінка пішла вже сама.

Вона знала, що неподалік, у будинку дитини, жили ВІЛ-позитивні хлопчики. Ігорьок, Саша, Руслан, Вовчик… Був серед них і Данилко. Але ні, Данилко не підходить – є вже один. Ім’я міняти не хотілося, адже він уже не немовля, звик до того, як його називають.

«Узяла направлення на знайомство з Ігорем, – розповідає Анастасія. – Чудовий хлопчик – розумник, без особливих проблем щодо здоров’я (крім основної), у будинку дитини не з народження – ріс у біородині. Він із задоволенням їсть принесені солодощі, грається іграшками, але до мене йде неохоче. Думала, що соромиться, але і під час третього побачення, і під час п’ятого – те саме. Не виявляє радості при зустрічі, охоче йде, взявши під руку подарунки. Останнього разу взагалі почав збиратися майже відразу. У групі біля мене крутяться всі діти: покатай, дай, принеси. Крім Ігоря!

Я думаю, раджусь із психологом, а сама в той час розпитую про Данилка. Енурез? Ну, буває вночі, удень – без памперса. Енкопрез? Дуже рідко, з тими вихователями, у яких він не улюбленець. Туберкульоз? Так. З року до двох лікувався в тубдиспансері, але хворобу виявили на ранній стадії. Прогнози? Будемо сподіватися!

А сам він мене просто завойовує: біжить перший при зустрічі, очками стріляє, посміхається. Але все в міру, не набридливий. Ось обід, і Ігорьок, не дивлячись у мій бік, працює ложкою. А Данилко якось р-р-раз – і я його годую. Вихователі сміються: «Дивись, Ігоре, відіб’є він у тебе маму!..»

Рішення

Відмовитися було важко. Анастасія обдумувала різні варіанти. Забрати обох? Квартира, здоров’я, троє діток на неї одну – забагато. Ігорьок? Він чудовий, і шансів у нього більше. А в глибині душі – роздратування. Ірина не могла уявити його вдома, поряд із Данилком – зовсім різні за темпераментом. Відчуття – не мій. Але соромно-соромно.

Данилко? Здоров’я… Та ще й ім’я… Ну не буває ж в одній сім’ї двох дітей з однаковими іменами.
Анастасія зважилася, мабуть, у той момент, коли придумала: він буде Давидом. Максимально схоже, на ту ж літеру ім’я. Офіційно змінити його не вдасться, адже планувала брати дитину під опіку. У такій ситуації додаткові гроші й пільги не завадять. А вдома і для всіх оточуючих він буде Давидом, та й охрестити його можна під цим іменем.

Страх

«Отож я взяла направлення на знайомство з Данилком, – продовжує Анастасія. – У будинку дитини здивувалися: «У цього ж зі здоров’ям не все гаразд». Але його я ж уже бачила. Симпатичне личко, ручки-ніжки на місці, голівонька світленька, говорить добре. Перед тим, як мені почали зачитувати діагнози з карти, я думала: «Ну що ви мені можете прочитати такого, що вплинуло б на моє рішення?..» Потім слухала, ставила питання. А спеціаліст служби у справах дітей, яка була присутня при цьому, явно злякалася медичних термінів. Потім привели Данилка, ми пускали мильні бульбашки і збирали-розбирали машинку-конструктор. Не пам’ятаю уже, що я відчувала: і не страх, і не полегшення… туман якийсь. Страх прийшов пізніше.

Побуваю в Давида (я його відразу почала так називати, щоб звикав) – все добре, а наступного дня страх знову підкрадається. Чи справлюсь?.. Що зі здоров’ям буде?.. І коли виникли якісь перешкоди, я вирішила: «Хай буде так, як буде. Не віддадуть – значить, так треба. Віддали. Ну, так тому й бути».

Життя сьогодні

Зараз Анастасія живе зі своїми хлопчиками, радіє, щось пізнає, чомусь навчається, чогось прагне.

Незважаючи на те, що Давид завжди подобався Анастасії, вона дивилася на нього із задоволенням, деякий час їй знадобився на адаптацію. Спочатку в жінки було відчуття чужої дитини в домі у той час, як старший син сприймався своїм, рідним. Анастасія знала, що це пройде. Так і сталося – приблизно через півроку Давид почав «приростати».

Брати люблять один одного. Інколи, звичайно, можуть «поскубтися», але швидко миряться. Обоє займаються гімнастикою. Давид все повторює за старшим братом, намагається бути схожим на нього. Данилко їздить на велосипеді – і Давид пробує, Данилко купатися – і Давид за ним. Хлопчики зовнішньо схожі. Кілька разів їх приймали за близнюків, незважаючи на різницю у віці.

Про хворобу меншого ніхто не знає, навіть мама Анастасії. Вона бачить, що внук приймає якісь ліки, але особливо не допитується. У садочку про статус хлопчика теж ніхто не знає. Жінка з дитиною часто буває в лікарні, але ніхто нічого образливого чи дискримінаційного щодо синової хвороби не говорив.

Терапія, як виявилося, не така вже й величезна проблема, як багато хто думає. Зараз Давид приймає ліки раз у день, уранці. Звичка сформувалася, і слідкувати за цим неважко. Траплялося, що вони запізнювалися, на деякий час переносили вживання препаратів, але це не настільки страшно, як описується в деяких джерелах. Годинник переводиться, а відповідно й час прийому зміщується на годину – не біда.

Анастасію лякає той момент, коли треба буде розповісти сину про його хворобу, проте вона розуміє, що є багато інформації в Інтернеті з цього питання, є спеціальні тренінги. Справиться! Звичайно, турбує доля молодшого. Що буде далі? Як складеться життя? Хоча, мабуть, над цим питанням замислюється кожна мама, незалежно від того, здорова в неї дитина чи «статусна».

Час покаже… Та ми віримо, що все буде добре в цієї родини. Так і буде, бо «сміливі завжди мають щастя»…

P.S. Через півроку в Ігорька, з яким знайомилася Анастасія, з’явилася родина. Поїхали додому й кілька його одногрупників: дехто – за кордон, а дехто в Україні залишився. Радісно, що ВІЛ-позитивні дітки теж отримують шанс на щасливе майбутнє! 

Статья любезно предоставлена сайтом Sirotstvy.net


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info