Реклама


Она была у нас всегда!

Она была у нас всегда!

«З якими труднощами довелося зустрітись, коли вже забрали донечку в сім’ю?» – запитую свою співрозмовницю, 38-річну Аню. «Труднощів не було. Так, не було! – впевнено відповідає, не вагаючись жодної миті. – Зараз я постійно ловлю себе на думці: хочеться розказати, як я Поліну народжувала. Здається, що вона була в нас завжди».

«Завжди» – це вже кілька місяців, відколи маленька Полінка оселилася в нових мами й тата. Мало – для звичайної людини. І так багато – для тих, хто мріяв про дитину роки.

«В моєму першому шлюбі, що тривав 11 років, – розповідає Аня, – не було навіть натяків на дитинку. А в другому (ми з чоловіком живемо вже 8 років) кожного року якісь труднощі: то позаматкова вагітність, то завмирання… Зрештою, вирішили більше не випробовувати долю, але дитину дуже хотілося. І не тому, що у всіх є, а в нас – немає, а тому, що хотілося жити для когось». 

Якось узимку Аня з чоловіком поїхали в гості до друзів, де був маленький хлопчик. «Чоловік з ним награвся, – згадує жінка, – а потім до третьої ночі плакав. Сказав – досить, я теж хочу, аби в мене удома хтось сміявся і ночами не давав мені спати».

Вже через тиждень подружжя почало збирати необхідні папери для усиновлення. Хотіли дівчинку – від двох місяців до двох років. З одного боку, бажали, аби була якомога меншою, з іншого – трохи побоювалися, що на таку крихітку забракне досвіду.

«Незабаром нам розповіли, що є три дівчинки, – розповідає Аня. – Ми приїхали. Момент був психологічно тяжкий. Бо розумієш, що всі ці дітки потребують любові і всі хотіли би маму й тата, але знаєш, що всіх обігріти не вийде. Першою нам принесли дівчинку, якій було близько року. І ми одразу зрозуміли: вона – наша. Я взяла її на руки, а вона зробила мені таку мордочку смішну – знаєте, як дітки їжачка показують: зморщила носик, посміхнулась. Я тримала її на руках, а віддавати вже не хотілось. Це наша, кажу. Не треба нам більше нікого: це – наша дівчинка.

Згодом головлікар у мене запитував – а чому ваш чоловік під час першої зустрічі ніяк не відреагував?.. Кажу – в нього такий девіз: якщо взяв щось у руки, то вже не віддасть. А нам же ж маленьку в перший день не віддали б!.. Тож він просто не хотів засмучуватися».

Вже кілька місяців Полінка – з новою мамою й татом. «Наше життя – кардинально змінилося, – із захватом розповідає Аня. – Звичайно, нам хочеться всього й відразу – і щоб ходила, і щоб говорила, і щоб усе розуміла… Напевно, так довго в нас усе це зріло й накопичувалося, що зараз хочеться відразу всього. Кожного дня у нас щось нове – слова, емоції. Кожного дня – свято. Звичайно, ми буваємо різними. То веселі, то сумні, то сміємося, то капризуємо. То у нас зуби, то – перші кроки. То перший раз вказали на тата пальчиком, то почали дражнити собаку… жодний новий день не схожий на попередній. 

Коли забирали Полінку, нам казали: приходьте за братиком. І якщо не вийде власними силами, – то чому б і ні?.. А тим, хто ще роздумує чи сумнівається, хочу сказати одне: не бійтеся. Беріть діток. Виховуйте. Робіть цих дітей щасливими. Вони на це заслуговують». 

Статья любезно предоставлена сайтом www.sirotstvy.net


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info