Реклама


Когда аист приносит сразу трех!

Когда аист приносит сразу трех!

У лютому Василь та Олена Гірчуки із Севастополя відсвяткували сімнадцяту річницю свого весілля. Коли вони створили сім’ю, Олені було 21. Вона, випускниця школи, мріяла зробити кар’єру юриста. Василь на той час уже закінчив Київський політехнічний інститут.

Скоро в них з’явилася донечка Ангелінка, через три роки – Альонка, а ще через два – Антоша. Про кар’єру мамі довелося забути, та вона через це вже не переймалася, адже пріоритетне місце в її житті посіли діти, родина. Коли синові було шість років, у Василя та Олени з’явилася ще донечка Даринка.

Думка про усиновлення зародилася в Олени давно, років десять тому. Вона поділилася цим із чоловіком, але тоді Василь не був готовий до цього, ще й турбували проблеми з житлом. Адже 13 років вони мешкали в гуртожитку, де не було газу, часто вимикали світло. Умови були не найкращими.

Та три роки тому Гірчуки отримали квартиру, і думки про те, аби взяти дитину в родину знову зринули в Олениній голові. Цього разу під час розмови Василь зізнався: боїться, що не зможе полюбити усиновлених діток, як рідних. Аби не тиснути на чоловіка, запропонувала: «Давай почнемо збирати документи, але, якщо ти не будеш до цього готовий, не продовжуватимемо».

«Так сталося, – розповідає Олена, – що на День захисту дітей, 1 червня, ми потрапили на захід у дитячий будинок. Чоловік там розплакався, був дуже вражений. Коли прийшли додому, про це не говорили. А потім лежимо, я питаю: «Ти про дітей думаєш?» А він: «Так… Не знаю, де вони, наші діти, які вони, але я вже їх люблю».

А в серпні я дізналася, що вагітна. Думки про усиновлення на деякий час відійшли. Якось ми переглядали анкети діток на сайті фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» і побачили фото гарненького шестирічного хлопчика Саші. Коли звернулися в службу у справах дітей, дізналися, що в нього є ще п’ятирічна сестричка Аня та дворічний братик Микита. Спочатку думали, вагалися, адже хотіли одну дитину, а тут відразу троє… Вирішили познайомитися.

Дітки були в різних закладах: Микитка – у будинку дитини, Аня та Саша – у дитячому будинку. Спочатку ми поїхали до найменшенького Микитки. Коли я його до себе позвала, він підійшов, міцно обняв за шию й дуже довго не відпускав. З ним контакт налагодився відразу. Після третьої зустрічі він не хотів відпускати нас, плакав, тому вирішили не травмувати хлопчика й не приїжджати, поки не забиратимемо дітей.

Саша та Аня на першій зустрічі поводили себе стримано, але відкрито. Уже на другому побаченні Саша сказав: «Тату, я розповідаю хлопцям, що ти рятувальником працюєш, а вони не вірять!..» До старшеньких ми приїжджали разів із десять».

Через три місяці після першого побачення з дітьми родина Гірчуків забрала їх. У всіх, хто був присутній при зустрічі розлучених братиків та сестрички, навернулися сльози на очі. Микитка призабув Сашу й Аню, але яка радість іскрилася в очах старшеньких, коли вони побачили братика! Скільки обіймів! Скільки ніжних слів!

«До нового оточення діти швидко звикли, – продовжує Олена. – Наші рідні з першого погляду їх полюбили. Микитка зараз ні на крок не відходить від найстаршої Ангеліни. Та й Антоша постійно його носить, на горщик садить. Знайомі аж дивуються.

Анечка теж подружилася зі старшими дівчатками, вони її навчають співати.

Саша – гіперактивний хлопчик. Перебування в дитячому будинку найбільше позначилися на ньому. Зараз проскакують «погані» слова. Ми з любов’ю пояснюємо, що їх вживати не варто. Перші дні він ставив такі питання: «Тату, а ти мене ніколи не відвезеш у дитячий будинок?», «Мамо, а ти мене не віддаси іншій мамі?» Якось я відповіла: «Ну чому ж би я тебе віддавала? Ти ж тепер мій син. Хіба що ти сам схочеш…» А на це почула: «Ні-і-і, мамо, я не схочу! Я не хочу голодувати!» Боїться також, коли йду кудись без нього. Пішла до лікаря, залишила дітей з Антоном, Саша так розплакався, не міг заспокоїтися, потім зізнався: «Я думав, ти не повернешся…»

А ще він дуже любить компліменти. Питає: «Мамо, а ти мене найбільше любиш?» Відповідаю: «Таких хороших хлопчиків, як ти, найбільше люблю». Даринка якось це почула й каже: «Мамо, дітям не можна говорити неправду. Ти ж нас усіх однаково любиш». Я відповідаю: «Однаково, але таких хороших, як Саша, найбільше». А він же щасливий!

Звичайно, зараз стало важче у фізичному плані, можливо, це пов’язано з моїм станом, але й щастя стало більше. Ти віддаєш свою любов їм, а вони – тобі!

Я спілкувалася з багатьма людьми, які взяли дітей у родину. Вони розповідали, що це, певною мірою, важкий труд. Зараз я з цим погоджуюся. Треба мати мудрість, щоб правильно поводитися в різних ситуаціях: коли говорити з дитиною лагідно, з любов’ю, а коли й суворо».

Бажаємо родині Гірчуків лише примноження щастя! Такі добрі люди на це заслуговують! 

Статья любезно предоставлена сайтом http://www.sirotstvy.net


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info