Реклама


Максим Мелецький: «Я не подобаюсь чиновникам, бо намагаюся сказати правду»

Максим Мелецький: «Я не подобаюсь чиновникам, бо намагаюся сказати правду»

Розмовляти з дорослими сиротами – справа нелегка. Вони зазвичай закриті й небагатослівні. І зрозуміти їх можна, адже жити, сподіваючись лише на себе, важко.

Ще важче наважитися боротись з інтернатною системою самотужки. Нам по цей бік сирітської стіни не зрозуміти всіх проблем. Коли нам кажуть, що дітей в інтернатах б’ють, ґвалтують, називають «скотиною» і карають ін’єкціями заспокійливого, ми щиро дивуємося, проте не намагаємося щось змінити, – мовляв, стресів у наш час і так вистачає. Хоч як це банально звучить, але вихованці українських інтернатів, якими б вони не були – інвалідами чи здоровими, мають допомагати собі самі. Лише в одиниць щось виходить

З випускником Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату Максимом Мелецьким ми зустрілись у Києві. Хлопець саме приїхав до столиці спробувати достукатися до високопосадовців, щоб ті звернули увагу на проблему насильства в інтернатах.

Після прес-конференції на незручну для чиновників тему ми з Максимом ідемо сквериком. Важко не помітити, що хлопець кульгає, – у нього дитячий церебральний параліч (ДЦП – збірний термін для позначення групи захворювань, які насамперед проявляються у порушенні координації рухів, рівноваги та положення тіла). «Уявіть собі, нещодавно мені подзвонили та запитали, хто мені платить, щоб я займався проблемою сиріт. Та хто ж за таке може заплатити! Можливо, хотіли, щоб я поділився (сміється). Я їм сказав: “Маю великі гроші – 1500 гривень на місяць. 700 гривень – пенсії та 800 гривень – стипендії. Що саме віддати?” Я навіть не маю за що купити собі взуття. Сьогодні прийшов у рваних кросівках”».

Сідаємо на лавку у затінку. Максима важко розворушити. Але він годинами готовий говорити про свою мрію – захистити інтернатних дітей і врятувати майбутнє України. Проте, коли йдеться про особисте, хлопець закривається й переходить на загальні слова – народився, жив, не знаю, що буде…

«Генеральна» скарга

Інтернет свідчить, що Максима Мелецького добре знають у Дніпропетровській прокуратурі, куди хлопець написав стоси листів з фактами знущань над дітьми, розкрадання майна, порушення санітарних норм у його «рідному» інтернаті. Питаю, як він зважився на такий крок. Хлопець на мить замислюється й каже: «А ви не зважилися б, побачивши дитину, якій санітар відкусив вухо?»

Максим потрапив до Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату у 2006 році (до того виховувався у Цюрупинському дитячому будинку-інтернаті, що на Херсонщині, та один рік жив у родині). «Спочатку наче все подобалося. Але невдовзі побачив, як вихователі знущаються над дітьми, і це підтримувалось керівництвом інтернату та чиновниками, – продовжує він. – За будь-який непослух б’ють. Звичайно, я спочатку звернувся зі скаргами до директора. У відповідь – мовчання. Тоді я почав писати в різні інстанції, зокрема у прокуратуру. Звідти навіть одержав листа, в якому йшлося, що факти знущань підтвердилися. Підтвердилося й те, що діти харчуються нераціонально». Запитую, звідки ж дитині-сироті у 17 років знати, що таке «харчуватися раціонально»? «А я багато читав. Знайшов усі необхідні закони, постанови, положення, де записано, який має бути раціон харчування у дитини певного віку, – запевняє Максим. – Наприклад, в одному з інтернатів є підтвердження на папері, що дітям давали червону ікру. Та цього ніколи не було! Так, у стіни інтернату делікатес потрапляв, але працівники закладу забирали його собі або ж списували та віддавали у магазини на реалізацію».

«Згодом усім, хто підписав ініційованого мною листа, почали погрожувати, – продовжує хлопець. – А всі підписанти – інваліди. Більшість з них – першої групи. Після інциденту багатьох з інтернату відправили до будинку для людей похилого віку. Для дітей-інвалідів держава не знайшла кращого місця! Не забули й про мене. Усі по черзі – від директора інтернату до чиновників з управлінь – обіцяли різні покарання, найчастіше – “відправити до такого закладу, з якого не виходять нормальними”, тобто до психіатричної лікарні».

У затінку київських каштанів Максим розповідає і про синці, які він дістав у 2007 році від п’яного вихователя-пенсіонера. Той бив одного вихованця інтернату головою об стіну, і коли Максим спробував зупинити п’яницю, то отримав і сам. Хлопець викликав міліцію. Після розмови з директором правоохоронці відвезли вихователя не у дільницю, а додому. І вже наступного ранку чоловік був на робочому місці. Проте пити не кинув. Два роки Максим добивався звільнення цього вихователя з роботи – усе марно, аж поки не почав скаржитися до Генеральної прокуратури. «Але проти вихователя нічого немає – діти залякані, бояться свідчити, – говорить Максим. – Знаю, що цей вихователь колись працював у школі. Був добрим фахівцем, але його знищила горілка. Зрозумійте, в інтернатах дуже мало чуйних людей, яких діти любили б. А якщо і з’являються, то ненадовго».

Однак та історія мала продовження. Зі слів Максима, через деякий час міліціонери, яких викликав директор інтернату, забрали у нього всі копії скарг до різних міністерств і прокуратури. Коли правоохоронці поїхали, Максима зачинили у маленькій кімнаті та протримали з п’ятої вечора до третьої ночі, вибиваючи згоду на госпіталізацію у психіатричну лікарню. «Хоча ніяких психічних відхилень у мене немає, о сьомій ранку мене відправили у “психушку” за згоди лікаря. Того самого, який уже потім дасть мені довідку, що я нормальний і на обліку не перебуваю», – продовжує хлопець.

Максим питає, чи можна закурити. Цікавлюся, чому він це робить? «Коли на мене почали тиснути чиновники, я дуже нервував, не міг їсти кілька днів. Тоді одна з працівниць інтернату порадила закурити – мовляв, стане легше. Звик. Але сподіваюся, що до кінця року кину», – каже юнак.

Особисте питання

Інколи діти-сироти намагаються відшукати своїх біологічних батьків. Хтось – аби відчути материнське тепло, хтось – аби прямо у вічі запитати, чому покинули напризволяще. Шукав і Максим. Але, дізнавшись, що його мати торгує наркотиками і перебуває у розшуку, усі наміри зустрітися полишив: «Моя мати красива. Знаю, бо бачив на фотографії. Я схожий на неї… Звичайно, хотілось дізнатися, чому від мене, дворічного хлопчика, хворого на ДЦП, відмовилися батьки. У дитячому будинку до дев’яти років я не ходив. Потім зробили кілька операцій. Мені без мами було важко».

Хлопець впевнений, що коли немає можливості повернути дитину в її рідну родину, то виховувати її треба у дитячому будинку сімейного типу. Якщо в родині максимум десять дітей, то кожній дитині можуть приділити увагу. В інтернаті, де 100–200 дітей, про таке годі й мріяти.

А ось про власну родину Максим мріє: «Всі думають: якщо ми інваліди, то нікому не потрібні. Але я не вважаю себе інвалідом. Інвалідами стають із віком. А я людина з обмеженими можливостями, і мені ніщо не заважає створити свою сім’ю. Я вірю, що у мене буде сім’я, двоє-троє дітей, а якщо матиму можливість прогодувати, то й більше. Людина має програмувати себе на те, що все буде гаразд. Якщо ж, навпаки, готуватися до гіршого, то так і буде».

У 2008 році Максим вступив до Кам’янець-Подільського планово-економічного технікуму-інтернату. Його майбутня спеціальність – соціальна робота. По закінченні хоче вступати до університету на юридичний факультет. Його бажання – захищати «своїх дітей». Ще планує створити громадську організацію. Вже навіть розробив статут.

«Найважче у стосунках із чиновниками – їхня байдужість, – каже Максим. – Звісно, що багатьом із них я не подобаюсь, бо намагаюся сказати правду про жорстоке ставлення до сиріт. Розумію, що за кожне сказане слово треба відповідати. Я описую всі факти. Але людям, які десятиліттями сидять у своїх посадових кріслах, ця тема нецікава. Знаєте, як проходять перевірки інтернатів? Приїхали поважні люди, все подивилися, потім побували на організованому адміністрацією банкеті, добре випили та й забули про всі недоліки, наче їх і не було… А тепер подумайте, як можна розраховувати на те, що діти з інтернатів вийдуть людьми, – вони ж у жорстокості живуть. Якщо зараз не почати розв’язувати проблему, то настане час, коли інтернатівці візьмуться за нас: вони знущатимуться, як знущалися над ними… У мене є певні надії на нову владу. Та навіть якщо влада хоче розвивати систему інтернатних закладів, потрібно зробити зачистку не тільки у самих закладах, а й в управліннях, яким належать інтернати. Скажімо, створити комісію при Кабінеті Міністрів, до складу якої увійдуть представники Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я та інші. А я показав би, де треба шукати порушення. Якщо ви маєте бажання робити реформу, то робімо її разом. Таке можливе у нашій державі, але... за бажання самої держави. Має бути воля Президента та прем’єра. Я пропонував би Верховній Раді створити тимчасову слідчу комісію із цього питання. Після перевірок, повірте мені, ніхто не пошкодує, що почне чистити, бо там стільки бруду».


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info