Реклама


Максим Мелецький: «Я не подобаюсь чиновникам, бо намагаюся сказати правду»

Максим Мелецький: «Я не подобаюсь чиновникам, бо намагаюся сказати правду»

Розмовляти з дорослими сиротами – справа нелегка. Вони зазвичай закриті й небагатослівні. І зрозуміти їх можна, адже жити, сподіваючись лише на себе, важко.

Ще важче наважитися боротись з інтернатною системою самотужки. Нам по цей бік сирітської стіни не зрозуміти всіх проблем. Коли нам кажуть, що дітей в інтернатах б’ють, ґвалтують, називають «скотиною» і карають ін’єкціями заспокійливого, ми щиро дивуємося, проте не намагаємося щось змінити, – мовляв, стресів у наш час і так вистачає. Хоч як це банально звучить, але вихованці українських інтернатів, якими б вони не були – інвалідами чи здоровими, мають допомагати собі самі. Лише в одиниць щось виходить

З випускником Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату Максимом Мелецьким ми зустрілись у Києві. Хлопець саме приїхав до столиці спробувати достукатися до високопосадовців, щоб ті звернули увагу на проблему насильства в інтернатах.

Після прес-конференції на незручну для чиновників тему ми з Максимом ідемо сквериком. Важко не помітити, що хлопець кульгає, – у нього дитячий церебральний параліч (ДЦП – збірний термін для позначення групи захворювань, які насамперед проявляються у порушенні координації рухів, рівноваги та положення тіла). «Уявіть собі, нещодавно мені подзвонили та запитали, хто мені платить, щоб я займався проблемою сиріт. Та хто ж за таке може заплатити! Можливо, хотіли, щоб я поділився (сміється). Я їм сказав: “Маю великі гроші – 1500 гривень на місяць. 700 гривень – пенсії та 800 гривень – стипендії. Що саме віддати?” Я навіть не маю за що купити собі взуття. Сьогодні прийшов у рваних кросівках”».

Сідаємо на лавку у затінку. Максима важко розворушити. Але він годинами готовий говорити про свою мрію – захистити інтернатних дітей і врятувати майбутнє України. Проте, коли йдеться про особисте, хлопець закривається й переходить на загальні слова – народився, жив, не знаю, що буде…

«Генеральна» скарга

Інтернет свідчить, що Максима Мелецького добре знають у Дніпропетровській прокуратурі, куди хлопець написав стоси листів з фактами знущань над дітьми, розкрадання майна, порушення санітарних норм у його «рідному» інтернаті. Питаю, як він зважився на такий крок. Хлопець на мить замислюється й каже: «А ви не зважилися б, побачивши дитину, якій санітар відкусив вухо?»

Максим потрапив до Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату у 2006 році (до того виховувався у Цюрупинському дитячому будинку-інтернаті, що на Херсонщині, та один рік жив у родині). «Спочатку наче все подобалося. Але невдовзі побачив, як вихователі знущаються над дітьми, і це підтримувалось керівництвом інтернату та чиновниками, – продовжує він. – За будь-який непослух б’ють. Звичайно, я спочатку звернувся зі скаргами до директора. У відповідь – мовчання. Тоді я почав писати в різні інстанції, зокрема у прокуратуру. Звідти навіть одержав листа, в якому йшлося, що факти знущань підтвердилися. Підтвердилося й те, що діти харчуються нераціонально». Запитую, звідки ж дитині-сироті у 17 років знати, що таке «харчуватися раціонально»? «А я багато читав. Знайшов усі необхідні закони, постанови, положення, де записано, який має бути раціон харчування у дитини певного віку, – запевняє Максим. – Наприклад, в одному з інтернатів є підтвердження на папері, що дітям давали червону ікру. Та цього ніколи не було! Так, у стіни інтернату делікатес потрапляв, але працівники закладу забирали його собі або ж списували та віддавали у магазини на реалізацію».

«Згодом усім, хто підписав ініційованого мною листа, почали погрожувати, – продовжує хлопець. – А всі підписанти – інваліди. Більшість з них – першої групи. Після інциденту багатьох з інтернату відправили до будинку для людей похилого віку. Для дітей-інвалідів держава не знайшла кращого місця! Не забули й про мене. Усі по черзі – від директора інтернату до чиновників з управлінь – обіцяли різні покарання, найчастіше – “відправити до такого закладу, з якого не виходять нормальними”, тобто до психіатричної лікарні».

У затінку київських каштанів Максим розповідає і про синці, які він дістав у 2007 році від п’яного вихователя-пенсіонера. Той бив одного вихованця інтернату головою об стіну, і коли Максим спробував зупинити п’яницю, то отримав і сам. Хлопець викликав міліцію. Після розмови з директором правоохоронці відвезли вихователя не у дільницю, а додому. І вже наступного ранку чоловік був на робочому місці. Проте пити не кинув. Два роки Максим добивався звільнення цього вихователя з роботи – усе марно, аж поки не почав скаржитися до Генеральної прокуратури. «Але проти вихователя нічого немає – діти залякані, бояться свідчити, – говорить Максим. – Знаю, що цей вихователь колись працював у школі. Був добрим фахівцем, але його знищила горілка. Зрозумійте, в інтернатах дуже мало чуйних людей, яких діти любили б. А якщо і з’являються, то ненадовго».

Однак та історія мала продовження. Зі слів Максима, через деякий час міліціонери, яких викликав директор інтернату, забрали у нього всі копії скарг до різних міністерств і прокуратури. Коли правоохоронці поїхали, Максима зачинили у маленькій кімнаті та протримали з п’ятої вечора до третьої ночі, вибиваючи згоду на госпіталізацію у психіатричну лікарню. «Хоча ніяких психічних відхилень у мене немає, о сьомій ранку мене відправили у “психушку” за згоди лікаря. Того самого, який уже потім дасть мені довідку, що я нормальний і на обліку не перебуваю», – продовжує хлопець.

Максим питає, чи можна закурити. Цікавлюся, чому він це робить? «Коли на мене почали тиснути чиновники, я дуже нервував, не міг їсти кілька днів. Тоді одна з працівниць інтернату порадила закурити – мовляв, стане легше. Звик. Але сподіваюся, що до кінця року кину», – каже юнак.

Особисте питання

Інколи діти-сироти намагаються відшукати своїх біологічних батьків. Хтось – аби відчути материнське тепло, хтось – аби прямо у вічі запитати, чому покинули напризволяще. Шукав і Максим. Але, дізнавшись, що його мати торгує наркотиками і перебуває у розшуку, усі наміри зустрітися полишив: «Моя мати красива. Знаю, бо бачив на фотографії. Я схожий на неї… Звичайно, хотілось дізнатися, чому від мене, дворічного хлопчика, хворого на ДЦП, відмовилися батьки. У дитячому будинку до дев’яти років я не ходив. Потім зробили кілька операцій. Мені без мами було важко».

Хлопець впевнений, що коли немає можливості повернути дитину в її рідну родину, то виховувати її треба у дитячому будинку сімейного типу. Якщо в родині максимум десять дітей, то кожній дитині можуть приділити увагу. В інтернаті, де 100–200 дітей, про таке годі й мріяти.

А ось про власну родину Максим мріє: «Всі думають: якщо ми інваліди, то нікому не потрібні. Але я не вважаю себе інвалідом. Інвалідами стають із віком. А я людина з обмеженими можливостями, і мені ніщо не заважає створити свою сім’ю. Я вірю, що у мене буде сім’я, двоє-троє дітей, а якщо матиму можливість прогодувати, то й більше. Людина має програмувати себе на те, що все буде гаразд. Якщо ж, навпаки, готуватися до гіршого, то так і буде».

У 2008 році Максим вступив до Кам’янець-Подільського планово-економічного технікуму-інтернату. Його майбутня спеціальність – соціальна робота. По закінченні хоче вступати до університету на юридичний факультет. Його бажання – захищати «своїх дітей». Ще планує створити громадську організацію. Вже навіть розробив статут.

«Найважче у стосунках із чиновниками – їхня байдужість, – каже Максим. – Звісно, що багатьом із них я не подобаюсь, бо намагаюся сказати правду про жорстоке ставлення до сиріт. Розумію, що за кожне сказане слово треба відповідати. Я описую всі факти. Але людям, які десятиліттями сидять у своїх посадових кріслах, ця тема нецікава. Знаєте, як проходять перевірки інтернатів? Приїхали поважні люди, все подивилися, потім побували на організованому адміністрацією банкеті, добре випили та й забули про всі недоліки, наче їх і не було… А тепер подумайте, як можна розраховувати на те, що діти з інтернатів вийдуть людьми, – вони ж у жорстокості живуть. Якщо зараз не почати розв’язувати проблему, то настане час, коли інтернатівці візьмуться за нас: вони знущатимуться, як знущалися над ними… У мене є певні надії на нову владу. Та навіть якщо влада хоче розвивати систему інтернатних закладів, потрібно зробити зачистку не тільки у самих закладах, а й в управліннях, яким належать інтернати. Скажімо, створити комісію при Кабінеті Міністрів, до складу якої увійдуть представники Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я та інші. А я показав би, де треба шукати порушення. Якщо ви маєте бажання робити реформу, то робімо її разом. Таке можливе у нашій державі, але... за бажання самої держави. Має бути воля Президента та прем’єра. Я пропонував би Верховній Раді створити тимчасову слідчу комісію із цього питання. Після перевірок, повірте мені, ніхто не пошкодує, що почне чистити, бо там стільки бруду».


Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info