Реклама


«Наших детей мы по-своему родили»

«Наших детей мы по-своему родили»

Кияни Євген та Ольга схотіли поділитися своєю історією усиновлення, не для того, аби викликати сльози, а для того, щоб розповісти людям, як воно є насправді, без прикрас, аби потенційні усиновителі знали, що їх очікує.

«Я не хочу, щоб наша історія була однією з тих «солоденьких» історій про усиновлення, – розпочав Євген, – адже це не так просто, як здається. А ще я противник того, щоб дітей усиновляли з жалю. Нічого хорошого з цього не вийде. Одна річ, коли проходить процес усиновлення й потенційні батьки йдуть до своєї мети, а інша – коли забирають дитину додому й починається звичайне життя. Одного жалю мало...

Колись давно я був проти усиновлення, не те, що проти, але серйозно над цим не задумувався. Ми з дружиною хотіли дітей, але завагітніти не вдавалося. Оля лікувалася, її оперували. Згодом через це почала втрачати здоров’я. І я сказав: «Стоп! Досить! Так можна долікуватися. Давай збирати документи на усиновлення». Дружина здивувалася, адже колись я був проти. Але то було колись, а тепер – ні.

В Інтернеті подивилися, як усе проходить, пішли в службу, отримали «бігунок», почали збирати документи. Не можна сказати, що все дуже просто. У мене ще така робота, що я можу скорегувати свій графік на власний розсуд, але дружина змушена була відпрошуватись, не маючи змоги розповісти правду, аби зберегти все в таємниці. Ви не уявляєте, скільки нервів та зусиль на це йде. Тільки, читаючи відгуки в Інтернеті, здається, що все так легко. Окрім збору безлічі довідок, ми ще повинні були пройти курси усиновителів та отримати висновок психолога. Та це не так просто. Відвідати психолога необхідно не один раз, а три чи навіть п’ять. Будьте готові до того, що це дійсно перевірка й не завжди приємна. На собі відчули, як воно неприємно: наче нічого протизаконного не хочемо зробити, навпаки, а так «докопувалися».

Десь через тиждень після подачі документів отримали статус кандидатів в усиновителі. І тут постало питання: що робити далі? До цього часу все було ясно, а що тепер? Ми з дружиною не такі, які сидять і чекають. Дитину хотіли маленьку. Нас лякали, ніби знайти її нереально. Але в нас було таке велике бажання мати дитину, що сидіти, склавши руки, просто не могли. Я обдзвонив усі обласні служби у справах дітей. А знайшли свого малого, дякуючи вашому порталу. Фото страшне, дивлячись на нього, можна було подумати, що дитина важко хвора. Ми зателефонували в службу, нам сказали, що можемо приїхати познайомитися з цим шестимісячним малюком. В обласній службі була дуже хороша спеціалістка. Вона розповіла, що матері хлопчика в 34 роки був поставлений діагноз – розумова відсталість. Через це його ніхто не хотів забирати. Очевидно, там просто якісь сімейні чвари, адже до 34 років якось же вона жила, ніхто раніше їй цього діагнозу не ставив. Крім того, у неї є старший син, який нормально навчається в ліцеї. Нема гарантій, що дитина, яка б могла народилася в нас, була б цілком здоровою. Але ми б від неї не відмовились.

Коли з представником міської служби приїхали в дитячий заклад, директор зустріла нас не дуже радо. Неприємна жінка з нещирою посмішкою. Відразу почала говорити, що вже п’ять пар приїжджало й усі відмовлялися, бо дитина хвора й гени погані. Називала діагнози, на що ми відповідали: «Ну то й що? Лікуватимемо, не так усе страшно». А знаєте, як воно тисне. Ми ж не лікарі, не розуміємо медичної термінології, якою вона оперує. Принесли хлопчика. Він нам сподобався, як подобаються всі діти. Малий так щиро посміхався, що всі страшні діагнози були вже неважливі. У розвитку дитина, звичайно, відставала: у півроку не сиділа, не повзала, була дуже в’ялою.

Повернулися в службу. Нас питають: «Ну що?» Ми сказали, що хочемо написати заяву на усиновлення. Знову почалися розмови про діагнози. Але пік був, коли начальник сказав інспектору про дитину: «Що, ти не знаєш? Це ж майбутній дурник». І це при потенційних усиновителях!

А потім почалося затягування. Ніяк не могли призначити засідання суду. Потім я сам приїхав туди й пішов до верховного судді. Добрий такий чоловік. Вислухав мене, з розумінням поставився до того, що ми хочемо якнайшвидше забрати дитину додому, аби зустріти Новий рік разом із нею, і сказав, що засідання може бути призначене хоч на завтра. Наступного дня суд слухав нашу справу, але директор дитячого закладу пропонувала непотрібні експертизи, продовжувала залякувати «страшними» діагнозами й зрештою домоглася перенесення слухання ще на тиждень. 

28 грудня ми забрали малого додому. Почуття описати важко. Це – довгождане! Щастя неможливо передати! З дружиною часом говоримо, що процес усиновлення це – альтернативна вагітність. Цю дитину ми по-своєму народили. Важко було витримати емоційний пресинг!

А хлопчик – чудовий! Він дуже швидко навчився сидіти, повзати. Зараз йому 1 рік і 2 місяці – уже добре ходить, по-своєму говорить: «тата», «нана». Слухняний. Уже розуміє, де тато й мама, чужих остерігається, хоча раніше до всіх ішов на руки. На щастя, діагнози не підтвердилися. Таке страшне відкрите овальне вікно в серці до року закрилося. У сина було дві кисти, одна розсмокталася, а одна завмерла».

А в лютому Євген зайшов у районну службу, заносив довідку й попросив ще один «бігунок». Їм із дружиною хотілося ще донечку. Цього разу документи зібрали за місяць, але легше не було. На співбесіді пообіцяли психологу не усиновляти дитину до кінця року. Вони й не думали, адже зберігають таємницю усиновлення, тому хотіли, щоб у діток все ж була помітна для сусідів та знайомих різниця у віці. Та їм подзвонили з районної служби й повідомили, що з’явилася дівчинка. Познайомилися і, навіть не вагаючись, написали заяву на усиновлення. Знову вислухали залякування діагнозами, але цього разу тільки кивали головами, бо знали, що так буде, і це вже не спантеличувало. Від часу знайомства з донькою до того, як її забрали додому, минуло трохи більше місяця.

Коли з’явилася сестричка, старший син Євгена та Олі не зрозумів, що сталося. Почав насторожено підходити, потім доторкнувся. А за місяць повністю звик до неї.

Зараз усі вечори Жені присвячені сину. Спочатку вони граються удвох, а тоді беруть і сестричку. А не так давно мама з донькою лежали в лікарні, то з сином був тато. Йому довелося брати відпустку за свій рахунок, оскільки лікарняний не давали, адже подружжя оформило допомогу по догляду за дитиною до трьох років, а в цьому випадку лікарняний не передбачається. Коли мама повернулася, малий не відходив від неї: і посидить поряд, і полежить, і голову на руки покладе. Дуже скучив!

Рідні й близькі друзі полюбили цих дітей. Мама Жені тільки й питає: «Ну коли ви вже привезете внуків?» А спочатку повідомлення про усиновлення другої дитини їх дуже спантеличило. Рідний брат Ольги  виразив думку всіх: «Ну ви й божевільні!» Звичайно, то був жарт, але в жарті є лише доля жарту.

«Тим, хто хоче усиновити дитину, – говорить чоловік, – хочу побажати терпіння й сил. Якщо вже точно вирішили стати батьками, підходьте до цієї справи серйозно. Чекати можна довго, тому беріть усе в свої руки. Усиновлення – це непросто, але можливо! Діти – ось заради чого варто жити.

Якщо в когось є бажання поспілкуватися, будемо раді допомогти та поділитися досвідом, адже ми вже двічі через це пройшли».

Статья любезно предоставлена сайтом http://www.sirotstvy.net/.


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info