Реклама


Четыре спасенные судьбы

Четыре спасенные судьбы

Усе почалося з того, що Марина та Ігор, створивши сім’ю, мріяли про багатьох дітей: трьох, чотирьох, а може, і більше. 12 років тому в них народилася Іра, а ще через рік – Тетянка. Але подружжя відчувало силу виростити й поставити на ноги ще кількох дітей. Саме тоді й з’явилося бажання усиновити.

«Думали ми три роки, – розповідає Марина, – і якось у місцевій газеті прочитали статтю про те, що в пологовому будинку мати залишила дитину. Ми почали дізнаватися, як її можна забрати. Виявилося, не все так просто. Звернулися в місцеву службу у справах дітей, там нам розповіли, що треба робити та які документи збирати. Те маля всиновила інша родина, а ми почали готувати пакети документів для отримання статусу кандидатів в усиновителі. Приблизно через місяць подали їх у службу й почали чекати.

Ми зрозуміли, що, крім нас, ніхто не зацікавлений в пошуку дитини, яку треба влаштувати в родину. Тому мій чоловік майже щотижня ходив в службу й питав, які є зміни. Одного разу там сказали, що недалеко від нас в дитячому закладі є 9-місячний хлопчик Олег, але він ще без статусу. Треба було зачекати. Чекали два місяці. Нас тільки обіцянками годували: ось-ось і дитина отримає статус. Мені було дуже тяжко, бо ми вже чекали майже 9 місяців із того часу, як зібрали документи.

Ми вирішили поїхати в місто, де знаходився дитячий заклад, та звернутися в їхню місцеву службу. Спеціалісти там були не дуже привітні. Довго розповідали, нібито дітей немає, але, якщо подумати, можна когось знайти. Складалося враження, що від нас хочуть грошей. Але все ж показали фото маленької дівчинки Кіри, на якому вона виглядала дуже переляканою. Я вмовила чоловіка хоча б подивитися на неї, і він погодився.

Прийшли в будинок дитини, і там почалося… Усі діти хворі й ненормальні, і взагалі – до Кіри приходила мама, яка її залишила ще в пологовому будинку, а це нібито раптом одумалася. Тоді я вже просто настояла на нашому праві побачити дитину. Нарешті дочекалися – принесли нам це перелякане дівченя. Вона до мене не пішла, а пішла до чоловіка притулилася до нього,  ну й наш тато, незважаючи на те, що хотів сина, зразу сказав: «Ми її забираємо». Їй тоді був 1 рік і 3 місяці. У будинку дитини на нас дивилися, як на ненормальних, навіть відмовляли брати Кіру, переконували взяти хлопчика якогось, але наше рішення було остаточним. Через місяць ми привезли нашу донечку додому. Слава Богу, діагнози, які ставили лікарі будинку дитини, не підтвердилися. Писали нам розумову відсталість, але в 2 роки ми вже говорили й вивчали вірші напам’ять. Зараз Кірочці майже 5 років».

Пройшов час і Марина почала вмовляти чоловіка на усиновлення маленького хлопчика. Ігор погодився. Вони вже знали, як потрібно діяти. Документи зібрали швидко, але знову чекали півроку, поки побачили своїх дітей. А сталось це так…

«Одного разу я зустріла працівника служби на вулиці, – продовжує Марина. А напередодні чоловік питав мене, чи не хочу зразу двох діток, аби через рік-два не збирати документи знову. Я сказала, що зовсім не проти. І тут спеціаліст питає, чи не візьмемо ми двох діток. «Візьмемо!» – кажу. А вона запитує: «А трьох???» Я, не довго думаючи, погодилася.

Ця «трійця» – два братики й сестричка: 7-річний Денис, 3-річна Юля та 1-річний Артемко. У них тоді ще не було статусу. Чекали, поки дітям присвоять його, приблизно 3 – 4 місяці. І нарешті нам сказали, що ми можемо до них поїхати.

Вони нам сподобалися зразу. Ми хвилювалися, як буде з Дениском, адже він уже не маленький, але даремно переживали: дуже швидко хлопчик став називати нас татом та мамою, дужче полюбив чоловіка й не міг дочекатися, коли їх заберемо додому. Більше двох місяців ми їздили в дитячі заклади, дуже тяжко було щоразу віддавати своїх дітей знову в групи, адже вони звикали до нас все більше й більше, а ми – до них. Відвідували їх усією сім’єю. Багато здивованих поглядів зустрічали, багато людей підбадьорювали нас, багато говорили, що ми ненормальні. Тяжко було перші рази, у будинку дитини вихователі ставилися до мене погано, бо думали, що я їхня біологічна мама, а коли дізналися, що ми усиновителі, навіть вибачалися. Нам грубили й навіть ставили палки в колеса, бо гадали, що беремо дітей під опіку заради грошових виплат, а потім дізнавалися, що ми всиновлюємо трьох дітей, і ставлення відразу ж змінювалося».

І от нарешті прийшов той день, коли Марина та Ігор усіх своїх діток забрали додому. Уже майже місяць вони живуть дружною великою родиною. А їхні знайомі навіть кажуть, що Денис схожий на тата, Юля – на маму, а Артемчик – на дядька.

Статья любезно предоставлена сайтом http://www.sirotstvy.net/.


  • подписаться
  • распечатать
  • в избранное

 
 
Последние новости

ВХОД или регистрация


Забыли пароль?
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info

Вход или РЕГИСТРАЦИЯ

Нажимая “Зарегистрироваться”
вы соглашаетесь правилами пользования
Войти с помощью:
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info
Ваш E-mail
указанный при регистрации
Назад
Выгоды от учетной
записи на UAUA.info